В ексклюзивному інтерв’ю газеті «Галичина» відомий український журналіст, головний редактор онлайнового суспільно-історичного, науково-популярного видання «історична правда», ведучий каналу ТВі Вахтанг Кіпіані розповів про те, що саме його, грузина за національністю, спонукало створити виразно український сайт, чи легко в Україні втілювати в життя проекти за громадські кошти, а також висловив свої міркування щодо політичних процесів в Україні та ін.
– Пане Вахтанг, ви є редактором виразно українського сайту «історична правда». Що вас, грузина за національністю, спонукало створити такий проект?
— Так само ви можете запитати українського поета Мойсея Фішбейна, чому він, єврей, розпочав писати українські вірші, чи запитати Сергія Соболєва про те, чому він, росіянин, займається українською політикою. Мені здається, що так ми повертаємося як мінімум на 80 років назад і починаємо якось вирізняти людей за непритаманними їхнім діям, поглядам і системам цінностей ознаками. Етнічне походження людини не означає нічого — ні доброго, ні поганого. Тому моє походження до «історичної правди» не має жодного стосунку, це так само, якби моє прізвище було Петренко чи Процюк, то це не мало б жодного стосунку до того, що я роблю. Бо я можу робити як добре, так і зле, маючи українське, грузинське, єврейське, російське, польське чи будь-яке інше походження. У цьому контексті для мене це нічого не означає…
А сайт «історична правда» мене спонукало створити те, що українське суспільство понад 20 років має дуже великий інтерес до переживання недавнього минулого, переусвідомлення себе. і цей процес не закінчено, я припускаю, що дуже довго не буде закінчено. Тобто ми складна країна, складна цивілізація, вона нова. В таких кордонах, які є тепер, Україна ніколи не існувала. Тому відповідно ставлення до минулого є важливим у проекції майбутнього. і якщо ми не домовимося як громадяни щодо пізнання і ставлення до основоположних історичних подій, то завжди будемо буксувати там, де інша цивілізація будує дорогу і їде. Очевидно, що, будуючи нову державу, треба якось домовитись про базові речі, а історія — це базова річ, так само як територія, мова, символіка, кордониѕ Ми мусимо усвідомити, що все, що було в нашій історії і доброго, і поганого, є спільним для українців українського походження і українців інших походжень, тому треба пережити це знову і, якщо потрібно, продискутувати знову і знову. Кожен має право знати, що було. ідея створення «історичної правди» — це ідея продовження дискусій на новому технологічному рівні: в інтернеті, соціальних мережах та на інтелектуальному рівні, без зайвого радикалізму. Ми рухаємося нормально, спокійно, таким собі просвітянським шляхом.
– Нещодавно на вашому сайті з’явився присвячений Голодоморові 1932—1933 рр. спецпроект, на підтримку якого оголошено збір коштів. Чи легко в Україні реалізовувати проекти за громадські кошти?
— Я вам дуже вдячний за це запитання, тому що це одна з нових ідей, яку я намагаюся реалізовувати як експеримент, бо не до кінця уявляю, яким буде результат. Я не особливо наголошував на зборі коштів, бо люди загалом не довіряють таким речам, нерідко виникають запитання: чому я маю платити, куди ці гроші підуть? тощо. Тому я прихильник теорії «малих справ», які стануть підставою наступного звертання до людей у різний спосіб. На «історичній правді» ми попросили людей робити безплатно переклади на англійську мову. Дехто відгукнувся і робив. Я сам, працюючи на «історичній правді», зарплати не отримую. Це мій громадський чин. Придумавши ідею спецпроекту про Голодомор, я розумів, що ця трагедія торкнулася мільйонів родин і те, що в ній нас об’єднує, — це переживання досвіду наших предків. Тому виникла думка, аби люди самі це профінансували. Надійшло майже 13 тис. грн. Близько 60 відсотків цієї суми — це пожертви трьох людей. Але чимало людей надсилали скільки могли — здебільшого від десяти до ста гривень. Напередодні вшанування сумних роковин ми відкрили цю сторінку, і вона існуватиме доти, доки буде цей сайт. Ми наповнюватимемо її надалі і просимо людей надсилати матеріали. Ми не маємо якогось засновника, який би фінансував роботу програмістів, дизайнерів, журналістів. Цього року я зробив ще один проект за громадські кошти — це книжка економіста Лариси Буракової «Чому Грузії вдалося?», яку не так давно презентував в івано-Франківську. Ці кошти було зібрано серед людей, які вважають, що грузинський реформаторський досвід останніх восьми років вартий поширення і запозичення.
Щомісяця «історична правда» має близько 300 тис. читачів. і якби кожен з них переказав нам бодай по гривні, ми були б одним із найбагатших сайтів з великими можливостями, ставили б більше цікавих матеріалів, сканували б більше фото, документів… Якщо читачі не підтримуватимуть редакцію, то невдовзі сайт може припинити свою роботу.
– Здебільшого «історична правда» акцентує на ХХ столітті. Це пов’язано з тим, що матеріали про нашу недавню історію читають краще?
— Звичайно, те, що було не дуже давно, викликає більше бажання співпереживати, сперечатися, ніж те, що було дуже давно. Хоча є кілька історичних тем, які незалежно від часового виміру викликають бурхливі реакції. Оскільки між Луганськом та івано-Франківськом є велика різниця, яка не скасовується, так би мовити, якимось політичним рішенням, люди продовжують жити своїми уявленнями. Тому те, що для галичан є очевидним, для жителів сходу — невідоме, зовсім не очевидне, не притаманне. Бо коли у Краснодоні діє музей «Молодої гвардії», то більшість галичан каже, що це не їхня історія, і навпаки. У процесі спільного переживання ми прийдемо до спільного погляду на історію, проте це займе дуже багато років. Саме тому події давніх часів — козаччини чи раннього середньовіччя — викликають слабшу реакцію, бо, наприклад, шкільний підручник історії виразно «устаканює», що було з Київською Руссю чи козацтвом, і в принципі це всіх влаштовує. А от те, що було в ХХ столітті, продовжується. і безпосередні учасники дискусії є творцями цієї історії. Якщо в 91-му році ми брали участь у заснуванні цієї держави, то кожен має свої міркування з цього приводу і якихось дискусій уникнути просто неможливо, чи, скажімо, обговорення подій Помаранчевої революції, які ще дуже гарячі, бо чимало людей брали в них участьѕ З часом плин дискусії сповільнюється і знання про події стають меншими. Але ми намагаємося більш-менш рівномірно розповідати про все.
– Які історичні події нині можуть слугувати консолідаційним чинником для всіх українців?
— Звичайно, проголошення незалежності України — це один із небагатьох консолідаційних моментів. Їх не так багато, бо Помаранчева революція, чи події 18—20-го років, або 39—50-х років у Західній Україні стосуються не всієї території країни, на відміну від подій 91-го року. Бо, наприклад, можна сказати, що УНР, ЗУНР — це наше минуле, а Крим скаже щось на кшталт «ну добре, це ваше минуле, а ми тут до чого?» і т. д. Події до перебудови і проголошення незалежності відбувалися на українських землях, проте вони виходять за межі сучасного контексту Української держави й українського суспільства. Тому у нас, на жаль, поле для консолідації не дуже широке. Але певною мірою є, звичайно, спадщина Київської Русі…
Думаю, не треба ніколи казати, що процес створення нації закінчено. Ми сьогодні, тут і тепер, продовжуємо створювати українську націю. Хтось із істориків чи філософів сказав, що нація — це щоденний референдум. і справді, щодня роблячи щось корисне для своєї країни, ми продовжуємо творити державу.
– З огляду на те, що «історична правда» є майданчиком для дискусій навколо історичних подій, чи бувають спроби ідеологічних провокацій на сайті?
— Як засновник проекту я запропонував колегам-редакторам не ставити на сайті відверто провокаційних текстів, метою яких є не продовження дискусії, а її підміна, критиканство й образи. Тому, наприклад, у нас на сайті немає публікацій про те, що української нації чи української мови не було, нема і бути не може. Хоча, звичайно, це викликало б величезні дискусії і ми мали б ще більше читачів. Але це питання для мене давно зняте. Так само я не ставлю текстів, які зневажають національні меншини, тощо.
– Ви історик за фахом, професійно займаєтеся журналістикою, ваші міркування з приводу політичних процесів в Україні є доволі цікавими. Як ви гадаєте, чи буде новообраний парламент ліпшим за попередній і чого від нього очікувати?
— На це запитання неможливо відповісти насправді. Парламент — це дзеркало, в яке нам часто гидко дивитися, але такими ми є. Я не перекладаю відповідальність із себе на політиків. Вони часом негідники, але це означає, що такою є частина суспільства. Новий парламент — це продовження нас, і саме така політична конфігурація, яка в ньому представлена, — це ми, які не здатні сформулювати перед політиками певні вимоги і відстояти їх. Суспільство начебто хоче чесних виборів, проте у скількох округах люди вийшли захищати результати свого вибору? Таких прикладів — одиниці. А це означає, що коли народ не протестує або просто не демонструє своєї позиції, то політики можуть робити все що завгодно. Цей новий парламент, обраний, як на мене, за шкідливою для історичного моменту виборчою системою, викривляє реальні політичні настроїѕ Він мав би бути більш опозиційним і приблизно в такій самій пропорції, як пропорція голосування за партійними списками, тобто 55 на 45 на користь опозиції. Оскільки чинна виборча модель була нібито консенсусною, бо за неї голосувала і частина опозиції на чолі з Яценюком, то тепер годі махати руками: бачили очі, що купували…
Я не вірю в так звані революційні настрої, які інколи дуже переконливо звучать, бо більшість людей байдужа. Після сфальсифікованого голосування наступного ранку українці спокійно йдуть на роботу, сидять у кав’ярнях, за студентськими партами так, начебто нічого не сталося. Якщо так триватиме і надалі, то ми заслуговуємо на ту якість політики, яка є.
– На початку 90-х ви належали до Народного руху України та УРП, свого часу були активістом «Пори». Чи не виникає у вас бажання повернутися в політику?
— Те, що я роблю як журналіст, має стосунок до політики, бо про політику. Як громадянин я співпрацюю з громадськими організаціями або окремими політиками, які є носіями близьких мені ідей. Наприклад, коли мій товариш Олесь Доній висунувся кандидатом в депутати у Коломиї, я приїздив на округ і допомагав йому перемогти у виборчому окрузі.
Членство в партії на початку 90-х — це був важливий інструмент для громадянського становлення. Тоді партії були ідеологічні і дієві. Нині ідеологічних партій, крім крайніх правих і крайніх лівих, немає. На жаль, наразі не існує партії, яка б відповідала моїм політичним поглядам. У цьому сенсі я сам собі партія і сам накреслюю якісь шляхи, ідеї. «історична правда» — це одна з моїх політичних ідейѕ Я беру з історії найкраще, те, що нас об’єднує і дає можливість йти вперед.
– Недавно Івано-Франківська обласна рада нагородила вас медаллю Степана Бандери. Що для вас означає ця відзнака?
— Це було неочікувано і тому приємно. Я не люблю конкурсів, коли треба спеціально надсилати статті і чекати на результат. У цьому випадку це була ініціатива представників місцевої влади. Я з повагою ставлюся до боротьби галичан за свободу під час Другої світової війни, то, звичайно, залюбки приїхав до Івано-Франківська отримати нагороду. Я про неї вказую в біографіях, резюме. Хоча, зрозуміло, що постать Степана Бандери непроста для сприйняття, вона є контроверсійною…