У середині 1990-х поляки почали ефективно продавати своє майбутнє. Саме тому вони так легко пережили кризу 2008-го і стали одним із ключових гравців ЄС. Ми маємо зробити те саме.
Зміна локомотивів економіки
2012 рік був останнім роком Радянського Союзу. Звичайно, совковість нікуди не поділася з наших голів, із нашого ставлення до життя і до самих себе. Але вже зараз можна сказати, що економічний ресурс, який залишив нам СРСР, вичерпано. Більше того, світова економіка вказує нам на те, що дві головні галузі України — металургія та нафтогазовий комплекс більше не будуть локомотивами нашої економіки. І проблема тут не тільки в тому, що хтось був ефективним власником, а хтось неефективним. Наступні три-п’ять років, на думку абсолютно всіх експертів, як українських, так і зарубіжних, будуть несприятливими для української металургії. 2013 року ціни на метал впадуть приблизно на 5-7% і в середньостроковій перспективі не можна говорити, що щось особливо зміниться на краще. При цьому ринки збуту зменшуються, адже протягом останніх 20 років кілька країн різко вирвалися вперед і більше не потребують нашого металу. Насамперед це стосується Китаю та низки країн Близького Сходу.
Щодо нафтогазового комплексу, то Україна допустила дві серйозні помилки, які нас заганяють у глухий кут: «Нафтогаз» так і не вийшов на ІРО, хоча ще рік тому були всі можливості для того, щоб залучити більш ніж серйозні кошти. Сьогодні це зробити набагато складніше, особливо, якщо згадати про тиск, який чинить «Газпром». Друга помилка — небажання судитися з «Газпромом» щодо розриву газового договору. Ці дві помилки, вкупі з тим, що ми так і не розпочали будувати СПГ-термінал приведуть до того, нафтогазова галузь у найближчій перспективі перестане бути основою інвестиційних проривів в Україні.
Підсумовуючи, слід зауважити, що ми маємо якнайшвидше вийти з полону міфів про Україну, як велику металургійну та нафтогазову країну. Ми будемо балансувати на межі десятого-дванадцятого місця серед країн-виробників металу, але з кожним роком металургія потребуватиме все більшої підтримки держави. І це, напевно, один із найважливіших викликів, які постануть перед нами в найближчі роки. Адже окрім фінансових питань виникає проблема соціальної напруги. І про це треба думати вже зараз, бо через три роки може бути пізно.
Новий алгоритм багатовекторності
Хочемо ми того чи не хочемо, але сьогодні наш єдиний козир у світовій економіці — це аграрний сектор. У нас немає сталої національної ідеї, яка об’єднувала б суспільство. Ідея потужної держави, яка годує півсвіту, могла б стати саме такою ідеєю. Торгові та військові конфлікти в наступні десятиліття відбуватимуться в основному з трьох причин: відсутність води, дефіцит енергоносіїв і нестача їжі. Україна має всі шанси стати глобальним гравцем із забезпечення низки регіонів світу протеїном і зерном. Більше того, тільки ставши глобальним гравцем на ринку продовольства — держава зможе вирішити цілий ряд питань безпеки. Багатовекторність у новому розумінні — це незамінність України для низки ключових країн, які є нетто-імпортерами продовольства.
Тут слід навести приклад Аргентини. Двадцять років тому ця країна на державному рівні прийняла рішення, що вона має стати виробником протеїну №1 у світі. Сьогодні, коли мету досягнуто, Аргентина може не лише диктувати цінові умови на ринку продовольства, а й починає диктувати свої умови найбільшим компаніям ЄС. Півроку тому уряд Аргентини провів націоналізацію компанії Respol — найбільшої нафтової компанії цієї країни, яка є дочірньою структурою іспанського нафтового гіганта. Такі дії уряду Аргентини ще двадцять років тому були б неможливі. Сьогодні без Аргентини неможливо уявити собі систему продовольчої безпеки в світі, а тому ЄС змушений був «проковтнути» цей інцидент.
Що значить «продавати майбутнє»?
Чи можемо ми стати країною, яка свою систему безпеки будує на тому, що без нас не зможуть нормально харчуватися Китай, Індія, країни Перської затоки? Відповідь тут однозначна — так, можемо. Правда, для цього нам потрібно зробити те, що зробили поляки в середині 1990-х. Польські реформи звелися всього-на-всього до трьох постулатів: держава гарантує права людини; держава гарантує права бізнесу і держава уніфікувала законодавство з ЄС. Якщо хтось вважає, що у нас це неможливо, варто повернутися до початку цієї статті. Запас економічної міцності СРСР вичерпано на всі 100%. Пострадянська модель управління країною також себе вичерпала. Далі ми приречені на реформи або на розвал країни. Сьогодні народ не любить владу, бо та йому не допомагає, а чиновник ненавидить свій народ, бо він не знає що йому робити.
2013 року у нас є одне-єдине завдання: зробити так, щоб у нас почали вірити. Зараз є чотири інвестори, які потенційно можуть у нас повірити: США, Китай, Росія та ЄС. З Росією домовлятися аж надто складно, бо вона вимагає занадто багато. ЄС буде аж надто довго думати. Якщо в нас повірять інвестори із США і Китаю, цього буде достатньо, щоб за ними підтягнулися інші країни.
Що ми можемо запропонувати інвесторам? Перш за все майбутнє. Правда, в це майбутнє для початку ми повинні повірити самі. Отже, що ми можемо запропонувати? На думку низки аналітиків, які представляють Світовий банк, міжнародну організацію продовольства (FAU) та ряд фондів, при правильному підході до інвестиційної політики протягом наступних п’ять-сім років на нашій території буде вирощуватися 120 млн. т зернових і вироблятися 7 млн. т м’яса. Для цього треба знайти всього-на-всього $35-40 млрд. Наша проблема полягає в тому, що ми боїмося мислити такими цифрами. Хоча насправді в світі є ці гроші, і якщо інвестору продати світле майбутнє, він вкладе ці гроші в наш аграрний сектор. Наше завдання — завести сюди п’ять-шість справді великі фонди. 20 років тому цей шлях пройшли Китай та Індія, тоді локомотивам сільського господарства стали американські фондs TPG, KKR та Carolay. Після них розпочався активний наплив інветорів. Простіше кажучи, якщо подібні фінансові інститути зайдуть в Україну, за ними прийдуть десятки великих і середніх інвесторів. Адже тема продовольчої безпеки в найближчі 50 років буде темою №1 у світі.
Отже, що ми маємо зробити? Я вже неодноразово говорив, що в ході земельної реформи, земля має бути розділена на три частини. Одна третина має належати дрібному власнику, який де-факто годується з цієї землі. Друга третина — середньому виробнику, який в основному займеться забезпеченням внутрішнього ринку. Іще одна третина — це крупний землевласник, який має забезпечити експорт нашої продукції і стане передусім каталізатором капіталізації земельних ресурсів у країні. Ця модель прекрасно зарекомендувала себе в Аргентині та Бразилії, і нам потрібно просто перейняти їхній досвід.
Для цього держава має ідеальний інструмент, яким може стати Земельний банк. Щоб він нормально функціонував, він має оперувати не менше ніж 3 млн. га. Чому саме стільки? Це приблизно 10% території країни. Якщо в нього буде менше, він не зможе стати ефективним гравцем. Якщо на першому етапі буде більше — він перетвориться на монополіста з усіма відомими наслідками. На мою думку, при правильних управлінських рішеннях прогнозна кінцева капіталізація банку становитиме $25-30 млрд.
Протягом наступних чотири-п’ять років цей проект стане фактичним каталізатором оцінки ринку земельних ресурсів не просто як активу землі, а високопродуктивного біологічного активу за аналогією з нафтовими родовищами в країнах Близького Сходу.
Більше того, реалізація проекту доведення земельного банку до високотехнологічного кластера на першому етапі дасть очевидні економічні та політичні інструменти:
– можливість прямого надходження в бюджет не менше $3-4 млрд.;
– орендні платежі в державний бюджет на рівні $300 млн. з відповідним зменшенням держаної підтримки та економії від неефективних держпрограм на рівні до $500 млн. щорічного утримання; –
– правильне оформлення та презентація цього проекту на міжнародних ринках дасть змогу залучити інвестиції в тваринництво, бо може бути однією з інвестиційних вимог щодо заходу інвестора. Очікувані інвестиції на рівні $2-3 млрд. Це дасть можливість створення 150 тис. робочих місць.
І останнє. Зараз найкращий час для того, щоб залучати ці гроші. Якщо ми їх зараз не візьмемо, через два роки вишикується черга низки країн, які претендуватимуть на роль світової житниці.
Олег Бахматюк, Коментарі