Ефект від представлених у цьому огляді державних інвестицій мав суто разовий характер і явно не коштував мільярдних витрат. Практика одномоментних інвестицій намарне характерна для всього періоду незалежності України, незалежно від прізвищ керівників, тож такий підхід безперечно можна вважати хронічною хворобою всієї сучасної машини українського держуправління. Отже, черговий епізод наступання на «одноразові» граблі вже не стане сенсацією, а лише підтвердить існування системи бюджетної «чорної діри».
Найдорожче соцопитування
Всеукраїнський референдум, що відбувся у квітні 2000 року, безсумнівно увійшов в аннали української історії як цілковитий провал такої технології для зміцнення президентської влади. Його організатори з вулиці Банкової, ясна річ, постаралися на славу, так що плебісцит щодо чотирьох запропонованих змін Конституції пройшов на ура. Проте його результати відмовилася імплементувати Верховна Рада, а, власне, тільки вона може редагувати Основний закон за наявності для цього двох третин голосів.
На перший погляд витрати на референдум-2000 в сьогоднішніх цінах виглядають не такими вже й астрономічними — 50 млн. грн. А втім усе пізнається в порівнянні. Наприклад, два тури президентських виборів-1999 коштували державній скарбниці 107 млн. грн., тобто всього вдвічі дорожче загальнонаціонального плебісциту, що відбувся через півроку. До речі, президентські вибори-2010 обійшлися держбюджету в 1,5 млрд. грн., тож сьогодні референдум масштабу 2000-го потягнув би мінімум на 750 млн. грн.
Кругленька сума за «прекрасну мить»
Торік улітку Верховна Рада перед парламентськими виборами виділила Центрвиборчкому 993,6 млн. грн. на оснащення виборчих дільниць системою відеоспостереження. Але роль запобіжника фальсифікацій камери, встановлені у фойє різних установ, де, власне, і відбувалося голосування, вони так і не зіграли. Адже основні порушення відбуваються не під час волевиявлення громадян, а при підрахунку голосів, коли камери якраз вимкнули.
Матеріали відеоспостереження за виборами-2012 були доступні для громадськості протягом року, але за цей час до ЦВК надійшло всього 35 запитів про інформацію, записану камерами спостережень. Зате Рахункова палата заявила про неефективне використання на ці цілі 955,3 млн. грн. І, що найсмішніше, на наступних виборах систему відеоспостереження потрібно буде встановлювати по-новому і витратити на це ще один мільярд. Навіть на перевиборах у п´яти проблемних округах наявні камери не встановлюватимуть, оскільки для цього немає законних підстав.
Краще б збудували ангар
Місяць тому аеропорт «Бориспіль» вирішив закрити термінал F. Точніше, закриють цю частину повітряних воріт до весни. До цього часу пасажирський термінал мають перепрофілювати під вантажний. Виходить, що за призначенням це спорудження прослужило рівно три роки — 21 вересня 2010-го новий термінал відкривав сам Президент, а 27 жовтня 2013-го його тихо закрили.
За попереднім планом, термінал F — мав бути простенький ангар із легких конструкцій. Це була своєрідна підстраховка на випадок, якщо до Євро-2012 не встигнуть добудувати термінал D. Але апетит приходить під час їжі, будівництво розтягнулася майже на два роки, і замість ангара «Бориспіль» отримав повноцінний термінал із солідною площею (20 тис. м2), із дорогим оформленням і сучасною технікою на кшталт «роздягаючих» сканерів. Усе це щастя обійшлося в 336 млн. грн. бюджетних коштів.
Але термінал D усе ж встигли добудувати, після «свята футболу» потрібно було його якось заповнювати, і більшість авіакомпаній, що базують у терміналі F, добровільно-примусово переселили в D. Лоу-костери, яким нав´язливо пропонували термінал F як основну базу, вибрали аеропорт «Жуляни». У підсумку термінал обслуговував по два-три польоти на добу і його кінець став цілком логічним.
Стадіон, який має зникнути
Чутки про можливий демонтаж «Арени Львів» з’являються усе частіше, і в запевнення влади, що цього ніколи не станеться, щомісяця віриться усе менше. Стадіон побудовано до Євро-2012, і вже тоді ним ніхто не цікавився. На відміну від Донецька і Харкова, у Львові не знайшлося жодного бізнесмена, зацікавленого у будівництві «Арени». У підсумку, якщо витратити на стадіон спочатку планувалося близько 400 млн. грн., насправді ж витрачено майже 3 млрд. грн. бюджетних коштів. І ще приблизно 300 млн. необхідно, щоб довести це будівництво до завершення. При цьому ще й утримання стадіону потребує 15–20 млн. грн. щорічно.
З одного боку, за прямим призначенням стадіон не використовується: ФК «Карпати» не хоче платити за його оренду зазначену вище суму, а проводити матчі збірної не вийде через нещодавнє рішення ФІФА про дискваліфікацію майданчика на п´ять років. З іншого боку, для концертів світових зірок «Арена Львів» замала: необхідна вимога до подібних виступів — місткість від 40 тис. осіб (львівський стадіон — близько 35 тис.). Ясна річ, за останні два роки там відбувалися і фестивалі, і форуми, і концерт гурту «Океан Ельзи». Але ситуацію це не рятує — або влада придумає нове застосування «Арені» (наприклад, у рамках можливої Олімпіади-2022), або вже через кілька років без належного фінансування стадіон сам прийде в непридатність.
Привид вертольотів бродить Каневом
Вертолітний майданчик у селі Пекарі під Каневом будувався теж як об´єкт до Євро-2012. Влада вирішила, що іноземні туристи неодмінно захочуть побувати на могилі великого Кобзаря, і можливо, що хтось навіть скористався б такою можливістю. Але, витративши майже 96 млн. грн. (за іншими даними — 130 млн.) і офіційно закінчивши будівництво ще 2011 року, до чемпіонату Європи вертодром так і не запрацював. Офіційна причина — приймати пасажирів не змогли через відсутність сертифіката, неофіційна — ніхто і не збирався туди возити туристів.
Потім було кілька скандалів, починаючи з результатів перевірки будівництва Держфінінспекцією, коли було виявлено завищення вартості на 6,2 млн. грн., і закінчуючи охоронцями, які не пустили опозиційних нардепів на «приватну територію». За весь цей період на майданчику приземлилося близько двох десятків вертольотів, але все відомчі — привозили чиновників різних рангів. А ось із 1 березня 2013 року — тільки тоді вертодром почав свою операційну діяльність — його послугами не скористався жоден приватний вертоліт. Воно й зрозуміло, політ із Києва на могилу Тараса Шевченка коштує $2–3 тис., а навколо вертолітного майданчика немає інфраструктури, яка могла б привабити заможних людей. Звичайно, є ще надія на 200-річчя Кобзаря, але, думається, що, крім чиновників, на це свято ніхто на вертольоті не прилетить.
«Свинські» таблетки
Істерія, що здійнялася 2009-го у зв´язку з епідемією «свинячого» грипу, спонукала органи державної влади до безпрецедентних вчинків. У розпал фінансової кризи Верховна Рада, прийнявши спеціальні поправки до бюджету, виділила аж мільярд гривень на боротьбу із захворюванням. Ці поправки Віктор Ющенко ветував, але через місяць усе ж дозволив виділити 608 млн. грн. на протидію епідемії. Заразом МОЗ включило до обов´язкового мінімального асортименту аптечних закладів препарат «Таміфлю», розроблений у розпал епідемії іншого грипу — «пташиного».
Нічний літак, що доставив дефіцитні таблетки в Україну, зустрічала сама прем´єр Юлія Тимошенко, пообіцявши роздавати препарат у лікарнях безкоштовно. «Ніколи в історії України за два дні, за два вихідні дні, не вдавалося організовувати доставку такої великої кількості ліків за такою процедурою. Це дні, коли не працюють банки, коли Україні повірили на слово, коли нам під наші гарантії надіслали вантаж на мільйони доларів», — заявив під час отримання ліків у «Борисполі» тодішній очільник МЗС Петро Порошенко. Як потім з’ясувалося, з усієї закупленої кількості «Таміфлю» було використано максимум 60%.
Недовговічний пам´ятник
Історія зі створенням 2001 року і демонтажем у 2012-му монумента Незалежності в Харкові унікальна в двох аспектах. По-перше, в Україні в новітню епоху ще ніколи не зносили пам´ятників, присвячених не спірним історичним особистостям, а історичному факту, який, здавалося б, не підлягає дискусії. По-друге, доля харківського монумента стала наочною ілюстрацією хибності пафосу, з яким влада вшановує головне державне свято.
Дійсно, художню цінність монумента (автор — один із найталановитіших українських скульпторів Олександр Рідний) можна було вважати сумнівною. «k:» уже висловлювали свою думку з цього приводу. У центрі скульптурної композиції була 16-метрова бронзова колона, що нагадувала стовбур пальмового дерева, яку вінчала спрямована вгору фігура сокола зі складеними у вигляді тризуба крилами. Агресивний вигляд колони мала збалансовувати встановлена біля її підніжжя фігура дівчинки, образом для якої послужила ровесниця української незалежності Дарина Стрілець.
«Це одна з найменш вдалих наших пам´яток. Неграмотна», — пояснював причину демонтажу монумента головний архітектор Харкова Сергій Чечельницький. А яким він ще міг бути, коли його, за розповідями Олександра Рідного, як зазвичай, зводили в авральному режимі, при нестачі коштів, аби тільки встигнути до святкування десятиріччя Незалежності. До речі, новий пам´ятник незалежності — «Україна, що летить» (один з авторів — той же Олександр Рідний) — у Харкові все ж таки з´явився. Ним за іронією долі замінили монумент на честь проголошення Радянської влади в Україні, прозваний у народі «п´ятеро з ломбарду».
Острівні страждання
Перетворити острів Зміїний на технічну і портову базу освоєння прилеглих нафтогазоносних структур шельфу — таким до 2009 року було завдання затвердженої 2003-го п´ятирічної Комплексної програми господарської діяльності на цій острівній території. Основний аргумент — виявлення в 2001–2002 роках великих запасів нафти і газу на структурі Олімпійська, яка розташована на південь від острова. Протягом 2004–2009 років ця прикордонна область була об´єктом територіального судового спору між Україною та Румунією в Гаазькому суді ООН. Спірний статус зазначеної водної території не дозволяв спокійно провести тендер на право освоєння нафтогазоносних структур ні румунських, ні українських.
Оптимальним рішенням могла б стати участь українських державних або приватних компаній у тендері (відбувся 2007 року) на приватизацію 33% акцій румунської державної компанії Petrom. Крім цього, лояльним вирішенням спору могло б стати укладення із Petrom договору про спільну діяльність із держкомпанією «Чорноморнафтогаз» для кооперації в освоєнні шельфу на південь від Зміїного. На такі кроки Київ не пішов. Кордон було делімітовано так, що нафтогазоносна структура Олімпійська відійшла Румунії. Орієнтовні витрати Комплексної програми облаштування острова Зміїний на 2002–2011 роки становили 253 млн. грн., з яких фактично було освоєно не більше 70 млн. 2007 року Рахункова палата визнала неефективним витрати у розмірі 21 млн. грн.
Ілюзорний замінник підводного флоту
Два останні десятиліття Росія бореться за розпуск підводних сил військово-морського флоту України, символом цього спротиву є єдиний український підводний човен «Запоріжжя». Тільки 2012 року завершився проект ремонту багатостраждальної субмарини, який перевищив усі можливі терміни й обійшовся бюджету в понад 70 млн. грн. Технічно застарілий човен вдалося зберегти як навчальну базу. Цілком можливо, що завдяки цьому при зростанні освоєння Україною її нафтогазових багатств на шельфі у неї не поменшає моряків-підводників і фахівців водолазної справи. На цьому грунтується вся надія, яка, як відомо, помирає останньою.
Що ж до відсутності в Україні реальних бойових сил її підводного флоту, то цю проблему можна вирішити тільки способом дарування нашій країні човнів, які вже були в експлуатації і які списуються зі складу ВМФ східноєвропейських держав НАТО. Курс на зближення із атлантичним блоком і політика дарування зайвої військової техніки допоможе Україні чимало заощадити: ціна імпорту дизельних підводних човнів коливається від 250 млн. до $780 млн. за одиницю, і приблизно в стільки ж може обійтися виробництво сучасних підводних міні-човнів або дослідницьких кораблів.