Інтелектуальна драматургія для прикарпатців

 – Пані Олено, розкажіть, чим займається науковий центр імені Леся Курбаса?

 — Науковою діяльністю в театральній сфері, якщо коротко. Тобто там працюють дослідники, які вивчають сучасний театр, театр Курбаса відповідно, тобто театр модерну, що пов’язаний з  реформами європейського театру минулого століття, і те, як ті новації тепер позначаються на нашому просторі у постмодерному культурному середовищі. Крім наукових дослідів, у Центрі відбувається й практична діяльність, що полягає у створенні експериментальних постановок, цілих театральних проектів.

 Це не є репертуарний театр, як у нас заведено сприймати театр, а  скоріш дослідницькі й експериментальні сценічні проекти, в яких ми намагаємося вирішувати ті чи інші мистецькі проблеми. Наприклад, львівський «Театр у кошику» та Ірина Волицька «прописані» до  Центру Курбаса. Вони є однією з ланок нашого центру. Я там поставила дві вистави, коли розробляла проект з відкриття імен у сучасній драматургії. Проект «Трійця Лідії» базувався на творах українського драматурга Лідії Чупіс, котрої вже, на жаль, із нами нема, але вона залишила чотири потужні п’єси — три віршовані та одну прозову. Але  цього автора Україна не знає й сьогодні.  Я здійснила постановки «Життя на трьох», «Кола ІС» та «Плач над Юдою». В Центрі Курбаса діє драматургічна лабораторія, і такого плану драматургія — сучасна українська інтелектуальна драматургія — мене цікавить, тому  я намагаюся її скрізь пропагувати і пропонувати  глядачеві.

 – На жаль, не лише ім’я Лідії Чупіс не відоме, а й, напевно, інших авторів? Назвіть, будь ласка, імена сучасних українських драматургів.

 — Це проблема державного масштабу і  наша біда. Але я думаю, що, можливо, рано чи пізно кількість перейде в якість і якість породить кількість. Це комунікаційна біда, що люди не знають імен, не чують і не бачать їх. З другого боку, репертуарні театри дуже «важко» ставляться до сучасної драматургії, вони братимуть будь-яку сучасну драматургію  — російську, польську, але не українську. У нас немає моди на своє. Тому й складається враження, що в Україні обмаль талановитих людей.

 Я можу назвати сучасних драматургів. Це Олена Клименко, вона вже досить літня, а я тепер  поставила її річ, написану 20 років тому, причому поставлено її вперше. Це Володимир Сердюк із Чернівців, літератор, англійський філолог і журналіст, Ася Погребінська, «молода» авторка, їй близько 40, Демчук Катя, Олег Миколайчук, Ярослав Верещак, котрий опікується цими молодими  авторами і сам залишається молодим, Неда Неждана.  Я називаю, як на мене, солідних авторів, цікавих драматургів, не буду називати творчу молодь.
Силами Центру Курбаса і самих драматургів ми видаємо  драматургічні збірки під назвою «СУД» (сучасна українська драматургія. — Авт.),  котрі, хоч і виходять малим накладом, але ми їх розповсюджуємо театрами. До івано-Франківська я теж привезла цю збірку. Однак поки що  немає зворотного руху. Ця поетично-інтелектуальна драматургія наразі «незатребувана» в Україні. Всі театри, котрі нині спрямовані на заробляння грошей, кажуть, що такий матеріал буде заважкий для публіки, мовляв,  «не будуть ходити».  Філософський, поетично-інтелектуальний матеріал театри бояться «брати». Хоча, гадаю, публіці треба давати різну їжу. Як показує досвід Ліни Костенко, у нас справді скучили за інтелектом, за гарним словом, за поезією. Територія штучних брутальних комедій, де можна розважитися, звужується. Можливо, на часі будуть і ці автори, якщо театри не боятимуться брати їх до репертуару.

 – Прозвучало слово «поетична драматургія» — і я одразу згадала Лесю Українку. Чи є в Центрі Курбаса напрям, що досліджує драматургію Лесі Українки?

 — Власне, поки що нема проекту, котрий був би спрямований на Лесину драматургію, хоча я, наприклад,  дуже хочу поставити «Бояриню». Її рідко ставили, і мені здається, що нині вона на часі, більше того, вона взагалі буде доти актуальна, поки держава не стане на ноги міцно.

 – Скажіть, чому для своїх театральних експериментів ви обрали наш театр? Як сталося, що ви приїхали до Івано-Франківська?  

 — Знову ж усе пов’язане з Центром Курбаса. Ми співпрацюємо з театрознавцем Іриною Чужиновою, і коли я ставила в Харкові виставу, а там відбувався фестиваль сучасної драматургії «Курболесія», де ми багато говорили про сучасний театр, ділилися роздумами з того приводу. Я розповідала ірі про те, що я хочу ставити, і вона мені про своєѕ На фестивалі було представлено п’єсу фінського автора «Хаос» — там діють три жінки середнього віку. Ми обговорювали бачення цієї п’єси. І тоді Іра каже: «А почитай оцю п’єсу… » Запропонувала вона мені п’єсу Айвона Мінчела, яка в перекладі українською звучить «Посиденьки над вічним спочином». Це така голлівудська, бродвейська штука, суто американська, є таке кіно навіть — середнє кіно. Але мені стало цікаво, як цей матеріал «ляже» на наш менталітет. Коли вчиталась у п’єсу, знайшла для себе загадку, яку захотіла розгадати, тому сказала ірі, що можна зробити дуже цікаву виставу. «То їдь і роби», — почула у відповідь. Вона зв’язала мене з Ростиславом Держипільським, котрий теж уже читав п’єсу, обрав її і чекав режисера. Отак я швидко і несподівано опинилася в Івано-Франківську. Хоча нічого несподіваного не буває, бо коли я працювала над постановкою у Харкові, то у мене з’явилася думка: треба, напевно, після Харкова побувати десь на Західній Україні.

 – Ви працюєте вже майже місяць…

 — Так. У виставі п’ять персонажів, але у нас буде більше.

 – З огляду на український менталітет?

 — (Усміхається). З огляду на ту історію, яку ми самі собі придумали, бо вистава — це не текст п’єси, це абсолютно інший самодостатній продукт. Тобто театр — це не просто прочитати і передати текст глядачам. П’єса існує за своїм законом, вистава — за своїм, тому ми придумуємо історію і в ній живемо. П’єса — це провокація для певної історії. Провокація для персонажів, для глядачів та їхніх роздумів. Власне, у виставі зайняті актриси, яким, як у тексті написано, «далеко за 50», Шиманська, Бабинська, Романова, іваницька, а також Олександр Шиманський.   Про сюжет не розповідатиму, бо нас цікавить інший вимір, філософсько-енергетичні категорії, а не фабула. Я ж сама актриса і через те дуже люблю жіночі теми, люблю дати жінкам проявитися несподівано. Тому що я знаю, що це проблема в театрі — коли багато актрис, і, як правило, «режисер мене не бачить». А актриса — це такий колодязь величезний, але буває, що він закривається — і видно лише кришку, а  всередину вже не заглянеш. З огляду на це я дуже люблю працювати з жінками, бо на собі відчуваю творчу психологію жінки.

 – Як вам працюється і коли прем’єра?

 — Ми вже пройшли так званий «застольний» період, прем’єру плануємо зіграти до Пасхи. Я люблю акторів і намагаюся створити атмосферу довіри й ніжності одне до одного, бо вистава — живий організм, і тому актори мають працювати здорово. Вистава вже має свою ауру. Якщо вдасться реалізувати мій задум повністю, а він пов‘язаний і з технічними моментами, то вистава буде постмодернова,  але навіть колиѕ — бо все ж може бути, — то вона матиме  естетику модернового театру. Не масова, не касова, а інтелектуальна драматургія. Дія відбуватиметься на малій сцені, для акторів, які звикли працювати на великій сцені протягом життя, — то вже  експеримент, бо ж треба  спілкуватися з глядачем на віддалі подиху.