Люди миють вікна, білять бордюри, підмітають двори, оновлюють гардероб, скуповують різні ласощі… Великодні свята вже на носі. Ще один передвеликодній «обов’язок» кожного свідомого галичанина – висповідатись. Черги до храмів з кожним днем більшають і густішають.
Не висповідаєшся – паскою вдавишся
Так говорять у народі. Хтось іде до храму, бо відчуває істинну потребу очистити душу. Але є й такі, для кого сповідь – це не більш як обов’язковий ритуал перед Великоднем, щоб перед батьками не було соромно і сусіди скоса не поглядали.
Щоб встигнути висповідатись до ранкової служби, о 6-й ранку стою на порозі храму. Незважаючи на ранню годину, у церкві людно й душно. Дві довжелезні шеренги людей… Тут і старші люди, і діти, і чимало молоді. «Сьогодні шестеро священиків сповідають, сподіваємось за дві-три години встигнемо і посповідатись, і причастя прийняти», – розмовляють дві молодички, що стоять попереду мене.
Чим ближче підходить моя черга, то якийсь страх і сором опановує, налягає, починає робитися млосно. Пригадала давню бабусину жартівливу легенду. Коли вірні стояли у довжелезній черзі до сповіді, в церкву зайшов диявол. Він підходив до кожного, а потім знову вертався в чергу. Його запитали: «Чого вертаєшся?». Нечистий відповів: «От після сповіді я не боюся спокушати, а до – встидаюся».
Беру до рук свій записник з гріхами і перечитую, щоб бува чогось не пропустити. Під час мого першого причастя священик сказав, що виписувати гріхи перед сповіддю дуже корисно. Адже ви не лише гарантуєте собі не пропустити жодного гріха, а й маєте можливість, прочитавши цей список кілька разів, проаналізувати і замислитись над своїми негативними вчинками.
Помітила біля себе паню з подібним списком. «Інколи підходиш до священика, і наче мову віднімає, не можеш згадати жодної провини, – каже вона своїй сусідці. – Ось і роблю такий «гріховний перелік».
Гріх і покаяння – сповідальницький конвеєр
«Не слухався батьків», «не ходив до церкви», «не дотримувався посту»… Прихожани «конвеєром» виливають душу.
Після першої години німого тупцювання почалося невелике пожвавлення серед народу. Жіночки почали обмінюватися великодніми рецептами, молодь обговорювала оновлення святкового гардеробу. Бабці лише криво поглядали: «Тихше-тихше, ви ж прийшли сповідатись, а самі ще більше гріхів творите». «До того ж поодягались у коротенькі спіднички, – обурювались старші пані. – Як ви будете в такому вигляді перед священиком на коліна ставати? Сором!».
Дівчата притихли, але ненадовго. «Знала б ця бабця, що і серед священиків бувають грішники, – сказала до своєї подруги молода дівчина, що стояла позаду мене. – Я от прийшла «пересповідатись». Мене в районі сповідав молоденький священик і почав питати такі речі, що хотіла крізь землю провалитись. Після такої сповіді не полегшення, а тягар на душу ліг».
На годиннику вже восьма, дві години минуло відколи зайшла у храм. Ноги починають німіти, а думки мимоволі відлітають до буденних проблем. Шестеро отців сповідали прихожан безперестанку. Лише інколи один із них переривається, щоб дати причастя. У черзі вже почалася непристойна штовханина. Кожен квапився «очистити» чимскоріш совість, бо поспішав: на роботу, навчання, а в когось маленька дитина…
«Пропустіть мене перед собою, бо я приїхала аж за 40 кілометрів з села – хочу ще встигнути щось купити перед автобусом, – звернулась до мене молодичка». «А чому ви у своєму селі не йдете до сповіді?» – питаю її. «Та ви шо! У нас священик вже знає всіх селян як облуплених. Як йому розказувати свої гріхи?». А як же те, що Бог всюдисущий – він бачить і знає наші гріхи, а священик – це лише посередник між Богом і людьми?
Посповідавшись і відмовивши покуту, стаю на коліна і чекаю на Святе Причастя. Панянки продовжують щось жваво обговорювати, бідкаються на високі ціни і погану якість ковбаси, пророкують доки ще дощитиме, запрошують одна одну «на галунку».
Коли отець виходить зі Святою Чашею, прихожани втихають і починають жадібно шепотіти: «Господи, прости нас грішних!». Прийнявши причастя, люди виходять з храму. У дверях – гомін і штовханина. Біля виходу з церковного подвір’я люди бажають одне одному веселих свят. «Висповідались, тепер можна бігти додому, наїстися», – вигукує дівчина, прощаючись з подругою.