Великдень в українськім слові

Вже, практично, на зорі українського книгодрукування, на початку 17 ст. зустрічаємо у Львові окремою книжкою «Вірші з трагедії Христос пасхон…» (1630 р.), автором і видавцем яких був львівський друкар Андрій Сеульський. Його твір є вільним переказом окремих частин анонімної візантійської трагедії ХІ-ХІІ ст., присвяченої мукам і Воскресінню Христа, скомпільованої на основі текстів Нового Завіту та апокрифів. Вони призначалися для декламації у братській Успенській церкві Львова. Перша частина мала декламуватися у Велику п’ятницю, «по вложеню плащениці в гроб», а друга — на Великдень. В цьому творі зустрічаємо Богородицю, Іоана Богослова, Йосифа Ариматейського, Никодима, Симона Киринейчика, Марію-Магдалину, жінок-мироносиць — всі вони славлять великоднє свято. Згодом, потрапляємо у надзвичайну пластичність веселих й радісних, жартівливих великодніх віршей-травестій кін.17-18 ст. українського бароко: «Великодня вірша», «Вірша на Великдень», «Вірша говорена гетьману запорожцями на Світлий празник Воскресенія Христового», «Доповнення до великодньої вірші». А час пізнього українського бароко мовби промовляє до сучасної людини текстами Григорія Сковороди, використовуючи саме тему Воскресіння, як головної надії християн і спонуки у виборі небесного — «вічного», відкинувши земне — «тварне». «Хай воскреснуть та побачать Людину що підіймається над хмарами, та засіяють як сонце» (314). «Хто зрозумів цю Людину, той Її любить, та того Вона любить, та буде одне з Ним, подібно як той, хто любить порох, сам є порох та повертається в землю. Хто ж пізнав нетлінну та дійсну людину, той не вмирає, і смерть не має над ним сили, але вічно панує, вірний раб зі своїм паном, він скидає земне тіло, як старий одяг, та вдягає нове тіло…» (112). «Пізнаючи Її, ми в мент у неї переображаємося» (131). «Лише віра бачить цю дивну Людину, що її тінями є ми всі […] Віра в цю тінь, що тече мимо, непостійна як вода, заникає; її загин кінчається воскресенням, віра бачить очищеним змислом Людину, що сіяє в недосяжному світлі та нас вітає» (312).

В наступних віках української літератури свято Воскресіння Христового також постійно привертало увагу. У поезії — від Шевченкового «На Великдень» почерез твори Івана Франка, Юрія Федьковича, Олександра Олеся, Григорія Чупринки до пророчого тексту Павла Тичини «Скорбна мати» та великодніх дитячих віршів Марійки Підгірянки й поезій нашої краянки Ольги Дучимінської,  у драматургії — «На полі крові» Лесі Українки (до речі, однієї з найтонших спроб у світовому мистецтві літературного аналізу образу Юдиної зради), у прозі —  цілий ряд історичних романів та оповідань на Євангельські сюжети: цикл «Во дні они»  Наталени Королевої, цикл «Звізда істини» В. Герасимчука, оповідань «Апостоли» В. Домонтовича, «Хрест» М. Мучинського, «Божі діти» М. Яцкова, «Зустріч із Воскреслим» І. Кмети-Єфимовича, «Голгота» О. Гижі, творів «Трепета» К. Малицької, «Легенда про калиновий кущ» Віри Вовк, ряд новел із циклу «Левада Пречистої» А. Лотоцького; «Казка про Киянку Красуню Подолянку» Ольги Мак, творів Оксани Лятуринської та багатьох інших авторів.

Саме з великодніх розважань народжуються слова Богдана Лепкого: «А як в неділю вперше заграють великодні дзвони і священик тричі зніме хрест угору й тричі возвістить «Христос воскрес!» — то чую, як з грудей мільйонів вихопиться один великий стон, один червоний крик, один невгаваючий зойк: «І нам належиться життя!» («Під Великдень»).

Подія Воскресіння Христа стала також основою для початку української інтелектуальної літератури в ХХ столітті. Адже саме іспанська грандеса, племінниця кардинала, докторантка філософії, юриспруденції та медицини, а разом й не добре відома загалові українська письменниця Наталена Королева підняла вічну тему, яка турбує кожну людину що приходить на світ: «Quid est Veritas?» (Що є істина?), в однойменному історично-філософському романі, який випередив подібні пошукування в Європі (Маргарит Юрсенар) на 20-ліття, написаному в 1935 році. Її твір — не тільки надзвичайно точне відтворення життя юдеїв та римлян часів Ісуса Христа. Герої цього твору відомі нам з Євангелія. Це Понтій Пилат, його дружина Клавдія Прокула, син Кай, Марія Маґдалина, Йосиф Ариматейський… Мовби в сучасному документальному фільмі, постає в романі давня Іудея з її базарами, святами, звичаями. Її герої живуть, думають, відпочивають, читають еллінів, слухають флейту та арфу … Але всіх хвилює одне питання: «Що є істина?», вони постійно шукають її — і знаходять в Христі.

Звісно, побіжний огляд теми Великодня в українській літературі далеко не вичерпується зазначеними творами. І ми ще й не згадували безмір творів про особисті переживання Святої Неділі, про народні обряди на честь Великодня, численні великодні казки й легенди, нариси, веселі мініатюрки про родинне святкування, про дитячі спогади від Великодніх свят — втім, усього й не перелічиш! Але разом з тим, вони пригадують нам щире переживання Христового Воскресіння, в розумінні якого кожен автор у свій спосіб закликає читача відгукнутися власним серцем «щоб наша радість була повною». Отож і ми, разом з усіма християнами та з Богданом-Ігорем Антоничем, зосібна, ще раз порадіймо Воскресінню:

«Дзвони грають шовково, осяйно, барокково,
дзвони грають, вся земля на привіт поспіша
дзвони грають шовково, будять Сонячне Слово,
дзвони грають, бо моя воскресає душа».