Каже Тарас Прохасько у розмові з Юрієм Андруховичем. А той взагалі дивується, як можна написати роман довший за 50 сторінок.
Юрій Андрухович: Першим буде традиційне запитання, яке я хотів би поставити дуже оригінально, бо журналісти переважно виголошують його у самому кінці: «А над чим ви працюєте?» От ти, Тарасе, зараз над чимось працюєш? Я не на публіку граю, я справді хочу знати.
Тарас Прохасько: Я вже стільки разів як чемна дитина казав: «Так-так, я працюю». Так у армії, пригадую, – ще ніхто не питав, а ти вже відповідаєш: «Я не сплю», – коли вже десь трошечки задрімав. І оце я вже стільки разів відповідав «я пишу», «я пишу», що вже й сам перестав собі вірити.
Мені дуже часто сниться один із моїх найгарніших снів, коли я роблю порядок у якомусь б’юрку і раптом знаходжу прекрасну повість власного авторства, яка ніде не була публікована. Читаю її і розумію, що це дуже гарно і що я врятований – нарешті маю з чим вийти на люди. Але я справді працюю над якоюсь такою книжкою, яка подібна на зростання дерева. Воно повільно так дуже галузиться, а я ще не наважуюся взяти в руки секатор, щоби сформувати крону – вона просто поки що наростає.
І ще я зрозумів, що одне з моїх найбільших письменницьких завдань – це пожити довго. Мені страшенно цікаво, що буде творитися у моїй голові у справжній старості – й, відповідно, мені було б цікаво в старечому віці щось написати. Можливо, навіть комусь цікаво буде це почитати. Коли вже вивільнишся від багатьох речей, коли вже старість справді дасть якусь свободу, тоді, правдоподібно, може з’явитися щось гарне. І я хотів би дожити до такого.
Юрій Андрухович: Чи справді старість дасть свободу? У мене виникає така якась підозра, що передусім старість приготувала нам дедалі загостреніше відчуття відповідальності. А воно, на мою думку, трошки суперечить відчуттю свободи. То чи не намарне ти чекаєш старості, щоби отримати свободу?
Часто сниться один із моїх найгарніших снів, коли я роблю порядок у якомусь б’юрку і раптом знаходжу прекрасну повість власного авторства
Тарас Прохасько: Думаю, що свобода передбачає вільне прийняття відповідальності. Я, скажімо, пам’ятаю себе молодим батьком і пригадую, як злапав себе раптом на тому, що коли загойдую сина, то якось занадто притискаю ліктьовим згином на його сонні артерії. Щоби він швидше заснув, бо мені треба було кудись там іти…
Юрій Андрухович: Для того артерії й сонні, щоби на них притискати…
Тарас Прохасько: Ну, це тепер таке трохи перебільшення – бо я злапав себе на тому, щоби більше так не робити. Але подумав, що десь воно дуже відповідає сутності, бо я хотів кудись ще встигнути піти, коли діти ляжуть спати.
Юрій Андрухович: А ти не практикував таких прадідівських методів, як споювання маковим відваром або просто пивом?
Тарас Прохасько: Маю сусіда, який виріс на маковому зіллі. Ми познайомилися, коли йому було чотирнадцять, я мав змогу спостерігати за ним років із шістнадцять. І я побачив, що тут і тепер це, може, файно виходить, але надалі він був якийсь дуже нервовий. Тому я такого не робив. А от ти, Юрку, кажеш про відповідальності…
ТВІ