Якщо ви думаєте, що вишивати можна тільки хрестиком, то мусимо вам сказати, що це далеко не так. Наша сьогоднішня співрозмовниця знає, що цей спосіб вишивання прийшов до нас із Франції не так давно — на початку XIX століття, а до того багато віків українці вишивали різними техніками. Навіть кожна жінка могла створити свій шов і узір. Роботи майстрині народної творчості Олександри Андрусяк ваблять своїми філігранністю і багатством. Однією з останніх її доброчинних робіт став «Рушник єдності» від Івано-Франківщини, котрий вона творила у співпраці з вишивальницями Любою Дрогомирецькою та Марією Турчин.
– Пані Олександро, ви вишиваєте різновидами гладі і низинки — дуже давніх технік…
— Якби мені сказали, що мушу вишивати хрестиком, то я б від туги, від того, що треба відтворювати одне й те саме, втомилася би скоро. Бо що таке вишивання хрестиком? Це повторювання безліч разів одного і того самого фрагмента. Як художник я, звісно, розумію, що з того буде. Це на мене наганяє нудьгу. А все, що стосується художнього виконання, це для мене. Пригадую собі урок трудового навчання у третьому класі. Ми вчили ази вишивання хрестиком. Я робила хрестик і засікала, скільки секунд вишиваю один. А тоді вже вираховувала, за скільки часу я це все закінчу. Під час навчання в Решетилівському училищі я вивчала різні техніки. Скажу вам: усе, що є, так би мовити, «дохрестикове», — то наші автентичні техніки. Я беру давній сторічний орнамент на сорочці і вивчаю його.
– Може, то якась ваша генетична пам’ять спонукає вас і досліджувати, і кохатися в цих призабутих техніках? Ви знаєте те, чого вас ніхто не навчав.
— Скажу вам, що це стовідсотково так. Є такі техніки вишивання чи мережки, на які в училищі, а вчилася я в радянські часи, виділяли лише десять годин. Тепер я розумію: це, щоб не навчити. Але все одно, я сідаю за роботу — і в мене усе виходить. Звідки воно в мені є? Як воно залишилося? Наприклад, решетилівські мережки. Є такі, котрі я навіть не сподівалася хоч би згадати, а коли роблю, то розумію: я їх ніколи не забувала. Тоді для мене вони були незбагненні, дуже далекі. Я жила на Західній Україні і ці полтавські мережки для мене, п’ятнадцятирічної дівчини, були складні у виконанні й цінності не мали. А тепер я без них не обходжуся. У цих техніках я можу дати волю своїй фантазії. Як і в художньому вишиванні.
– Пані Олександро, а що ви вкладаєте в поняття «художнє вишивання»? Чи справді гладдю можна «малювати», наче художник?
— Такими техніками вишиваю я і моя сестра в Бучачі. Якщо хрестиком можна відвишивати, бо лише для хрестика існують схеми, то для техніки гладдю потрібен художній хист, щоб спершу намалювати ескіз, і намалювати його правильно.
– З чого ж починається ваша робота? Оця схема, що лежить перед вами в майстерні, чимось схожа на вицвілий малюнок фломастером.
— (Усміхається). Спершу на ватмані малюю композицію у натуральний розмір. Потім беру пергаментний папір і по міліметру наколюю орнамент. Тоді розводжу спеціальну масу, де є машинна олія, зубний порошок, котрого шість-сім років тому важко було й купити, плюс синька. Вся суміш повинна мати добру консистенцію. Повторити це вдається мало кому. І я також майже ніколи не повторюю візерунок.
– Скільки років ви уже вишиваєте для людей?
— Років з вісім, як я з цього живу. А почалося це ще тоді, коли я жила за кордоном. Точніше, після перших моїх відвідин етновиставки чи ярмарку — це був фестиваль у нашому гуцульському Космачі. І коли я там переглянула все, то просто була вражена. Неприємно. Коли я подумала про свій потенціал і критично оцінила, що ж робиться з вишивкою, то сказала чоловікові: «Я хочу займатися вишиванням». Розумієте, те, що там продавали і називали вишиванками, — це було зовсім не схоже на правдиву вишивку. Я подумала, що треба щось робити.
– Я читала, що ви перемогли на конкурсі фестивалю «Текстиль і мода»…
— На конкурсі модельєрів «Феєрія краси», що відбувся в Тернополі, до нас підійшла представниця відомого модельєра Слави Зайцева, точніше, генеральний директор його агенції. Закінчився показ, моделі зійшли з подіуму, почалася просто виставка робіт у залі. До нас підходить одна пані і каже: «Вот ту рубашечку мне, пожалуйста. А сколько она стоіт?». Я відповіла, що вона не продається. Бо насправді роботу вишила моя сестра для себе. Та пані не вгавала і пояснила: «Дєвушка, всьо покупаєтся і всьо продайотся». Ми навіть запропонували їй вишити подібну до цієї, та вона хотіла саме цю. Словом, вона виклала вражаючу суму без слів. А відтак запросила нас у Донецьк, аби взяти участь у шостому відкритому міжнародному конкурсі «Текстиль-мода», і сказала, що на конкурсі вона хоче одягнути нашу вишиванку. Це було десь сім років тому. Так ми почали готувати колекцію ділових костюмів із елементами вишивки, але за кілька днів до конкурсу все змінилося. Я запропонувала представити сучасний оригінальний жіночий одяг, аби довести всім, що автентика і мода можуть органічно переплітатися. Назвали колекцію «Квітковий рай». Ми перемогли — отримали перше місце за збереження народних традицій у сучасному костюмі в номінації «авторська колекція» зі ста двадцяти претендентів. Зайцев аплодував стоячи, бо він так само починав з вишивки. Після показу підійшов до нас і ми мали зацікавлену розмову. З того часу вони щороку телефонують й просять нас приїхати. Та ми не завжди маємо на те час.
– Ви багато вишиваєте для людей, котрі цінують вишивку як мистецтво…
— Мої роботи не є дешевими. Хоч дешевший продукт легше продати, як дорогий. Але я ніколи на цьому не стояла. Я відтворюю речі автентичні. Мені приємно творити їх. Тішуся, що настає той час, коли люди вже розуміють цінність справжніх вишиванок, відчувають це шостим чуттям. Я працюю на найтонших тканинах. Мене тішить, коли люди замовляють у мене вишиванки зі словами: «Я хочу сорочку, яку залишу у спадок своїм дітям».
А коли мені людина на моє «Чи подобається вам?» каже: «Ну, може бути», то я зроблю все, щоб її відмовити, переконаю, що вам, пані, це не пасує і вам цього не треба. Я не розумію, як сорочку можна продати через інтернет. Сорочку свою треба відчути. Ви би бачили, як людина змінюється, коли це розуміє і відчуває. Не кожна людина може собі купити мою вишиванку, тому я і розкажу, і покажу — вишивайте собі на здоров’я. Бо таку людину, котра бачить цінність такої вишиванки, я вже дуже шаную. Маю надію, що я внесла якусь корективу у мистецтво вишивки.
– Які техніки вишивання цінні для вас?
— Дуже цікаві і цінні для мене так звані борщівські техніки — вони побутували на кордоні Буковини і Східного Поділля. Борщівщина, Заліщики і Кіцмань… Це є «колодкові» техніки. «Колодкова» техніка є унікальною. Творців тих технік я внесла би до списку геніїв світу. Найбільшу й унікальну колекцію борщівських вишивок має Віра Матковська. Власне, вона багато знає про наші давні орнаменти і техніку гладдю. Це треба просто бачити у старих вишиванках. А могти повторити цю красу — то є радість.
– А вам не закидають, що буцімто це не наше? Бо живете й працюєте ви в Івано-Франківську, хоч коріння ваше — з Тернопілля.
— Частенько. Буває навіть, що знані люди кажуть мені: «У вас щось таке похідне від вишивки». А я, навпаки, працюю на основі дуже давніх орнаментів і якщо нам нав’язували сімдесят років, що чорно-червона вишивка хрестиком — це є наше рідне і більше нам нічого не треба, то ми не повинні з цим погоджуватися. Чи з тим, що нині частенько побутує.
– Пані Олександро, а як виглядає ваше дозвілля? Ви вишиваєте і в майстерні, і вдома вечорами?
— Коли я не працюю голкою з ниткою, то малюю нові орнаменти — тепер в «колодковій» техніці. Цю техніку ще досліджують етнографи і мистецтвознавці. Я також брала участь в експедиціях «Україна вишивана». Найбільше про це знає дослідниця пані Стахурська, котра живе в Чикаго. Є маса технік вишивання, котрі ми вже ніколи не відтворимо. Які? Ну, наприклад у чорних сорочках. Там дуже багато видів швів, які можна відтворити тільки ниткою «бавною». Це вовняна нитка, кручена, яку пряли тільки з вовни чорної вівці. Автентичними є лише ті шви, котрі вишиті «бавною». Знаєте, це далеко неправда, що вишивали абсолютно всі. Були, звичайно, обдаровані жінки, котрі вишивали для родини, але я купую старі сорочки, з дуже давніми орнаментами, розпорюю їх і так досліджую — і бачу, де вишивальниця вкладала в шиття художній зміст, а де просто жінка вишивала, бо всі це робили.
– А які це «кучеряві» шви?
— Звідки взялися так звані «кучеряві» шви? Кожна жінка намагалася щось «закрутити» в орнаменті, старалася хоч би швом зробити техніку своєю, неповторною. Сорочки із «кучерявим» швом — фактурні.
– Ви даєте назви своїм роботам — як художник картинам. Дуже відомою є ваша робота «Ангел-охоронець». Ще студенткою славетного Решетилівського художнього училища ви вишивали сценічні костюми для Ніни Матвієнко і Раїси Кириченко.
— Я вчилася ще в ті радянські часи. Того ж, що закодовано у вишивці, тоді, звісно, не навчали. Нині є вже дуже багато літератури про вишивку, та буває дуже прикро, коли там подають багато неправдивої перекрученої інформації, зокрема про знаки і символіку вишивки. Я знаю, що кожна талановита жінка, яка вишивала оберіг для своїх рідних, сорочку для дитини або чоловіка, передавала свою енергетику і просто знала ази. Орнаменти треба «читати українською мовою». Наприклад, восьмикутна зірка — це символ Богородиці. До Неї найчастіше молилися наші жінки. і символіку кольорів легко пояснити. Вишита сорочка — це ж був як «паспорт» людини. Дівчина одягала сорочку з квітковими орнаментами. Одружені люди — з геометричними, жінка після весілля носила сорочки з орнаментами із численними ромбами — на продовження роду.
– Ви також вишиваєте ікони і картини художньою гладдю? Оця «Свята родина» має 2,7 на 1,3 м. Як ви усе встигаєте? Скільки часу взагалі віддаєте улюбленій справі?
— Я дуже багато працюю з людьми тут, у майстерні, але найбільше задоволення отримую, коли створюю орнаменти та нові ескізи одягу. Дехто каже: треба мати таке велике терпінняѕ А я відповідаю: «Ніколи ви з терпінням нічого не створите доброго, справу свою треба любити». Я себе присвятила цій справі, а чоловік два роки був проти, бо розумів, як я ночами і днями працюю, та тепер він мене підтримує. А недавно довелося перевірити зір. Лікарка була здивована, як я із зором «мінус п’ять» так багато вишиваю і все бачу, тож сказала, що мене, певно, Боженька застрахував при народженні. А я собі пригадала, як давненько чоловікові казала: «Застрахуй мені очі і руки».
Леся ТУГАЙ