У сяйві поточних програмних рішень про «декомунізацію» перед вітчизняними театрами сторчма встало одне питання: а що ж робити з радянськими п’єсами, які комфортно живуть-поживають у репертуарних афішах?
Що ж тепер робити театрам? Вилучати п’єси? Переробляти тексти на новий лад під вимоги нового часу, виставляючи їх фарсами та абсурдними комедіями?
Джерело у Мінкульті (там просили себе не афішувати, оскільки задана тема дуже слизька: побоюються наслідків) припускає наступне… Мінкульт − у світлі нашої демократії − начебто не може «диктувати» театрам, які п’єси їм ставити, а які викидати в сміттєвий кошик. Тут уже винятково проблема творчої мудрості художніх керівників: їхнє відчуття «духу часу», викликів вічності й інших щиросердечних поривів. Все-таки, слава Богу, кажуть у Мінкульті, «живемо не в тоталітарній державі, коли, як раніше, саме Мінкульт давив у тім же Києві і на булгаківські «Дні Турбиних», топтав і безвинну п’єсу Віктора Розова «Гніздо глухаря».
Тим часом, у київських театрах є вдосталь саме радянських знакових п’єс. До речі, з усіма належними атрибутами «того» часу. Джерело у Мінкульті згадує Віктора Розова, знаменитого радянського драматурга, що свого часу (сталінський та хрущовський час) декому здавався бунтарем. Недавно київський ТЮГ на Липках поставив його ж п’єсу 1958-го «У пошуках радості». Дія відбувається в московській квартирі весняним ранком; моральні дилеми, які виникають перед героями, для сучасного глядача трохи наївні і взагалі безконфліктні. Не всі критики від постановки у захваті. Тим часом, вистава режисера Юрія Висоцького навряд чи комусь здається «прокомуністичною», хоча дехто й дивується: навіщо театр звернувся саме до цієї драматургічної спадщини, хіба сучасних п’єс мало?
Буквально нещодавно до «спадку» Розова звернувся ще один київський театр − на Подолі. Художній керівник Віталій Малахів поставив культову п’єсу, написану в 1943-му, «Вічно живі». На основі якої в 1957-м був знятий видатний фільм «Летять журавлі». Пан Малахов, очевидно, навмисне випустив прем’єру до 70-річчя Перемоги над фашистами. Проте, п’єсу Розова режисер спробував піддати «люстрації», максимально видаливши з неї прикмети радянського минулого.
Добре це чи погано? Нехай своє слово кажуть рецензенти. А «простий глядач» бачить на сцені історію «взагалі»: про війну та любов – і знову у московській квартирі. Для Малахова тема війни – то тема людських випробувань. Різні війни випробовують людей в різні епохи: і в 1941-му, і в 2015-му, і завжди. Чи вистачить у людини сил витримати цей іспит, не здатися, не здрейфити, не зрадити? Чи можливо після злочину-зрадництва яке-небудь покарання? У тому числі й про «це» вистава Малахова.
Драматург Віктор Розов, один із найбільш репертуарних авторів свого часу, у такому ж сенсі радянський як і «антирадянський». Деякі його тексти «завертали цензори». Навіть його сценарій до «Журавлів» Микита Хрущов розгромив вщент, заявивши, що це знущання над радянською жінкою, яку виставили повією (Вероніка зрадила радянському солдатові, переспавши з піаністом…).
А от і ще один радянський автор, що щільно проник у шари нашої репертуарної атмосфери, − Леонід Зорін. У всякому випадку, одна з п’єс Леоніда Генріховича − «Варшавська мелодія» (1967) – здійснює переможну ходу нашими сценами. Як відомо, в 60-ті ХХ століття ця п’єса стала у Києві сенсацією: постановка Едуарда Митницького з Адою Роговцевою витримала близько 700 показів. У минулому сезоні п’єса знову обжила афішу Російської драми − вже з молодими, немедійними акторами, які грають «під дахом» та сильно радіють, що у них заповнений зал (у якому десь 30 місць).
Тим часом, сама Ада Миколаївна, наша видатна й улюблена актриса, як і раніше не хоче розлучатися з «Варшавською мелодією». Вона вже не один рік грає ремейк цієї п’єси. І тільки останнім часом здійснює успішний гастрольний тур із цією виставою і західними містами України, і центральними. У постановці, крім Роговцевої, прекрасно грають: Ахтем Сеітаблаев, Катерина Степанкова, Владислав Задніпровський. На думку продюсера проекту, Ірини Зільберман, успіх вистави на основі «радянських колізій» − і у чудовій акторській грі, і у самому літературному матеріалі: «Так, ця історія охоплює радянський період, але ж пафос п’єси досить критичний стосовно тих норм і канонів, які існували в радянський час, роз’єднуючи людей, роз’єднуючи цілі країни… На мій погляд, успіх нової версії «Варшавської» ще й у цілій міфології, яка виникла довкола першого тріумфального київського спектаклю 60-х…».
У цьому плані «Варшавська» історія не втратила актуальності − і сприймається як сумний погляд на любовні драми радянської епохи.
Свою інтонацію у «Варшавській мелодії» у цей же час шукають у Чернігові − режисер Євген Сидоренко, актори − Ольга Печко, Дмитро Обєдніков, Микола Бичук. Проект презентують 6 травня у Чернігівському обласному філармонічному центрі. Жанр визначають як «любов у стилі ретро».
Один із креаторов проекту, Микола Бичук, розповідає: «Наша історія про божевільне кохання між двома людьми. І, очевидно, не настільки важливо − радянська це епоха чи інша… Любов, чистота, відданість − все це переборює кордони, часи, забобони. У п’єсі Зоріна немає заданої «радянськості» (у якомусь ідеологічному сенсі), можливо, навіть хтось міг би назвати цю п’єсу «антирадянською»? Адже в ній на той час (60-і) досить гостро звучало питання щодо радянсько-польських взаємин. Головна героїня − полька Гелена, а герой − Віктор, росіянин… Їм не можна бути разом, тому що між країнами ворожнеча. Ні Зорін, ані Чехов не винні у тому, що жили в «свій», а не в «інший» час. Хоча, на жаль, нам і кажуть іноді в Чернігові: мовляв, навіщо це ви зараз граєте Чехова, підтримуючи цим Росію? Подібні питання неприємно навіть слухати. Чехов − це надбання світової культури. Та й у деяких радянських драматургів є тексти, які піднімаються над умовностями ідеологічних доктрин, розповідаючи людські історії, цікаві і в наш час».
І ще один автор з радянського минулого − Олексій Миколайович Арбузов. Великою популярністю, як правило, користуються його п’єси «Старомодна комедія» (на двох зірок), «Мій бідний Марат» (і зараз у репертуарі київського ТЮГу на Липках). Сьогодні триває репетиційний процес ще однієї радянської п’єси Арбузова «В этом милом старом доме» на сцені столичної Російської драми. У постановці Михайла Резніковича зустрінуться Тетяна Назарова, Валерія Заклунна, Юрій Мажуга, інші.
Щодо «пріоритетів» української радянської драматургії, яка опинилась під дамоклевим мечем «декомунізації»… Десятки таких п’єс давно загинули у часі і вже нікому не цікаві, навіть без відповідних циркулярів «згори». Мабуть, чемпіоном з репертуарної затребуваності сьогодні лишається стара радянська українська п’єса «Фараони» драматурга Олексія Коломійця. Вона й зараз у репертуарі Театру на Подолі: глядачі завжди щасливі, коли бачать на сцені чоловіків-колгоспників, які переодягаються у жінок…
На думку деяких українських критиків, безглуздо «забороняти» саме сьогодні «прокомуністичні» ідеологічні п’єси О. Корнійчука, М. Зарудного, О. Левади, І. Рачади, В. Собка та багатьох інших – адже на них і так давно немає попиту, вони давно втратили не те, що «актуальність», а здаються відверто абсурдними та безглуздими…
Природно, завжди був особняком у когорті українських драматургів геніальний Микола Кулиш. Його доля випала на трагічну радянську епоху, але його п’єси не можна однозначно характеризувати як суто «радянські»: це інший рівень осмислення епохи та найвища планка драматургічної майстерності. Тому, як і раніше, українським театрам цікаві тексти Куліша «Мина Мазайло» (1929), «Отак загинув Гуска» (1925), «Патетична соната» (1929), «Маклена Граса» (1933).
Дмитро Ковальчук, Сultprostir.ua