Щодо кількості зниклих безвісти/полонених українських громадян існують найрізноманітніші чутки й фантастичні цифри. Так, 15 січня президент України Петро Порошенко на зустрічі з президентом ПАРЄ Анн Брассер заявив про 600 наших громадян, які залишаються бранцями сепаратистів. Громадська організація «Центр звільнення полонених» Володимира Рубана 27 грудня подала список 490 людей, які, на думку її працівників, перебувають у полоні.
Є також списки зниклих за період проведення так званої антитерористичної операції, складені й оприлюднені сайтом МВС (понад 1,4 тис. осіб) та Міжвідомчою комісією при СБУ (понад 1,6 тис.). Вони в різних варіаціях блукають українськими та російськими електронними ЗМІ. Саме на їх підставі скандально відома правозахисниця з РФ Єлєна Васільєва зробила гучну заяву, буцімто в Росії перебуває в полоні більш ніж 1 тис. українських громадян.
«Найсирішими» є списки МВС та СБУ. Їх формують переважно на підставі письмових та усних звернень громадян, які потім досить поверхово перевіряють. Якби, наприклад, хтось із політичних або суто хуліганських міркувань захотів «накрутити» ці списки, то зробив би це досить легко, складаючи заяви про зникнення сотень, а то й тисяч українців. Окрім того, до переліку вносять усіх громадян – і цивільних, і військових. Тому зниклих безпосередніх учасників бойових дій там порівняно небагато.
Детальне вивчення списку фонду Рубана також переконливо свідчить, що він дуже «сирий». Приміром, іще 28 листопада під Маріуполем було обміняно п’ятьох правоохоронців із батальйону «Миротворець» та військовослужбовця з 92-ї механізованої бригади на полонених терористів. Але всі шестеро досі в реєстрі Центру звільнення полонених. До того ж після передноворічного обміну бранцями з терористами в оновленому списку Центру не зазначено статусу зниклих безвісти. Звірка зі списками незнайдених військовослужбовців та правоохоронців свідчить про те, що нині певну частину бази ЦЗП становлять цивільні особи.
Звідки походить цифра 600 полонених, яку не раз озвучував Петро Порошенко, встановити важко. Її він називав і наприкінці осені, і напередодні обміну 27–28 грудня 2014 року, коли додому повернулися 154 українці. І знову згадав на міжнародній зустрічі 15 січня… Це або помилка спічрайтерів президента України (причому надзвичайно груба), або якісь «нові дані».
Хто насправді збирає найточнішу інформацію про загиблих та зниклих безвісти бійців? У кожному силовому відомстві є офіцери-кадровики, які складають відповідні списки за категоріями: вбиті (200-ті), поранені (300-ті), зниклі безвісти/полонені (400-ті), «самовільно залишили частину» (СЗЧ). Вбиті поділяються на дві категорії: загиблі внаслідок бойових дій та інших (небойових) випадків, як-от ДТП, самогубства, смерть від хвороби тощо. Відомчі списки формують на підставі бойових донесень, пізніше опитуючи командирів частин і отримуючи від них рапорти. У цих списках ніяких «приховувань» не буває, бо таке практично нереально зробити. Однак мертві можуть «блукати» поміж двома категоріями: 200-х та 400-х.
Загиблим вважається той, чиє тіло було вивезене й поховане з відповідними урочистостями. Якщо останків немає, але є свідки останньої миті життя військовослужбовця, він усе одно опиняється в категорії зниклих безвісти. Лише через півроку від моменту події на підставі рапорту командира з доданням не менш як трьох свідчень військовослужбовців зниклий може бути визнаний загиблим.
Із вивезеними/невивезеними тілами військовослужбовців найбільші проблеми. Наприклад, був випадок, коли командир частини повідомив у бойовому донесенні про загибель двох десантників. Пізніше в телефонній розмові він підтвердив ці дані офіцерові-кадровику. Про смерть хлопців написали членам родини, і ті навіть устигли розмістити відповідну інформацію в соцмережах… Минув тиждень, другий, а тіл немає. Як виявилося, їх не встигли евакуювати. Паралельно до родичів почали доходити чутки, що хтось і десь їхніх хлопців бачив живими, але пораненими, які стікали кров’ю. Відтак одна з мам звернулася зі скаргою до керівництва Генеральної прокуратури. Звісно, вона вірить, що син живий. Нині місце перебування тіл цих хлопців достеменно відоме – це територія самопроголошеної «ЛНР». Вдалося знайти навіть командира місцевого загону «ополчення», який підтвердив, що його підлеглі поховали десантників. Та доїхати туди слідопити поки що не мають змоги. Отож воїни можуть проходити відразу за двома списками: мертвих і зниклих безвісти.
Скільки загиблих, але невивезених тіл наших бійців, точно сказати важко. Але через скандали із членами родин деякі командири частин фактично стали приховувати загибель військовослужбовців, трактуючи їх як зниклих безвісти, хоча спочатку вони рапортували про смерть цих людей.
• 136 бійців на Краснопільському цвинтарі у Дніпропетровську;
• 54 бійців на центральному кладовищі Кушугума поблизу Запоріжжя;
• 37 бійців у Старобільську Луганської області.
Крім того, близько 100 мішків із тілами та їх рештками зберігаються в уже загаданому рефрижераторі в Запорізькій області та на вільних місцях у моргах. Таким чином, на осінь ми мали понад 300 неідентифікованих тіл та окремих фрагментів.
Проведення експертизи ДНК, особливо у таких масштабах, не тільки надзвичайно дорога, а й тривала процедура. У ній задіяні представники всіх силових відомств та працівники Міністерства охорони здоров’я. Крім того, для впевненого висновку потрібно провести не одну, а дві, три, а то й чотири проби. Лише у грудні, через чотири місяці після Іловайської трагедії, на підставі тестів ДНК констатували перші збіги. У січні їх щодня стає більше й більше…
Прізвища загиблих, чиї тіла ідентифіковані за тестами ДНК, зазвичай теж є в різноманітних списках полонених/зниклих безвісти. Коли родичам повідомляють про смерть їхніх близьких, пропонуючи організувати прощання й похорон, вони заглядають до різноманітних «списків зниклих безвісти/полонених» і… відмовляються вірити в смерть.
Чи не найбільшої психологічної шкоди деяким рідним загиблих завдало опублікування 25 листопада російською правозахисницею Єлєною Васільєвою списків із фотографіями 40 українських військовослужбовців, які начебто були вивезені й нині на території Росії. Хочеться сподіватися на краще, але як мінімум третина з названих авторкою людей насправді загинули.
Скажімо, пошукова група Національного військово-історичного музею – Союзу «Народна пам’ять» ексгумувала бійця, обличчя й тіло якого досить добре збереглися. При ньому були всі документи й навіть деякі особисті речі. У слідопитів не існувало жодних сумнівів щодо ідентифікації. Після оформлення офіційних процедур рідним загиблого запропонували передати тіло для поховання. Але один із них зажадав експертизи ДНК. Доки вона тривала (а це від 10 днів), з’явилася публікація Васільєвої, згідно з якою хлопець у Росії. Експертиза ДНК закінчилась, і більшість членів сім’ї, попри цей допис, погодилася зі смертю людини. Але не всі… Інші покликали якусь самооборону, котра завадила поховати бійця.
Окрім цього загиблого волонтерській групі Музею – Союзу «Народна пам’ять» вдалося вивезти з території, підконтрольної сепаратистам, іще щонайменше шість тіл військовослужбовців, які, вельми ймовірно, теж названі у згаданій публікації Васільєвої як буцімто живі. Не виключено, що по завершенні аналізів ДНК ця цифра значно збільшиться. Отже, через публікацію правозахисниці сталася драма, і схоже, що вона не остання.
Якщо підсумувати сказане вище, то нині маємо приблизно однакову кількість невпізнаних останків та зниклих безвісти військовослужбовців і правоохоронців. Однак по завершені всіх експертиз ДНК збіги між цифрами навряд чи перевищать 70%. Бо серед вивезених тіл є, певно, й мирні жителі, й представники ворожої сторони. Водночас цілком очевидно, що кілька десятків, а то й до сотні тіл українських бійців досі з різних причин так і не вдалося виявити чи вивезти.
Отже, до закінчення експертиз ДНК не варто поширювати версії про перебування сотень українських військовополонених на територіях самопроголошених «ЛНР» та «ДНР». Цим ми зробимо гірше членам родин, яким і без того важко через утрату близьких людей.
Хоч нині й зима, пошукові роботи тривають. Незалежно від погоди та подій на фронті волонтери зроблять усе можливе, щоб кожен загиблий боєць був похований. Лише на перебіг експертизи ДНК та бюрократичну систему МВС вони вплинути не можуть. Бо від констатації збігу за тестами до повідомлення про виявлення загиблого його родичам може минути кілька місяців. Вина тут виключно на слідчих. Утім, сподіватимемося, що й це бюрократичне зло найближчим часом буде подолано.