Прочитала «Троянду ритуального болю» – і у переддень народження Василя Стефаника (14 травня) набрала номер телефону автора роману Степана Процюка .
– Як ви «вийшли» на тему «внутрішній світ Стефаника»? Що стало поштовхом?
– Ще у шкільні роки мене цікавили твори Стефаника. Я там бачив не моторош і песимізм, а величезну енергетичну тугу за поневаженням святощів і урочистості нашого життя. Стефаник – це харизматичний романтик-екзистенціаліст. Він оплакує утрату людської богоподібності за рутиною і метушнею буднів…
Я чимало писав про Стефаника ще у 90-х. Це були ювілейні есе чи есе-дослідження про тему смерті у його творчості. Його особа завжди була мені близькою, навіть рідною за духовними поривами.
І коли директор київського видавництва «Академія» Василь Теремко запропонував мені продовжити серію «Автографи часу» біографічним романом про когось із наших видатних письменників, назвавши кілька прізвищ, я одразу сказав: «Так. Буду писати про Стефаника».
– Виписала деякі цитати з книжки: «У глибині душі двояко ставився до власного писання. З одного боку, вважав його найбільшою цінністю власного життя, з іншого – соромився»… «Хто сказав, що я люблю писання? Воно вимордовує мене! – Тоді ти садомазохіст! Ще й з нахилом до моралізаторства!»… «І писання є дурницями, коли се не так сильно, як музика Бетховена»… Це ж як треба було проникнути в душу письменника, щоб мати впевненість, що можеш писати від його імені! У певний момент розумієш: обидва письменники – Василь Стефаник та Степан Процюк – люди схожого психотипу…
– Ці цитати – «продукт» Процюка, а Стефаник, наприклад, казав: «Література – се афішування і комедіянство. Вся, вся». Думаю, Стефаник хотів, принаймні підсвідомо, своїми писаннями змінити свідомість читача. Такі романтичні ілюзії є у багатьох письменників, що трохи по-месіанськи ставляться до власної творчості. Але змінити її не вдавалося – і звідси гіркота розчарувань і, можливо, крах чистої юнацької віри у білі шати пані Літератури… Такі напливи і відпливи віри та зневіри характерні для чималої кількості літературних Майстрів.
У своїх листах Василь Стефаник не раз скаржиться близьким друзям на спустошеність після писання. Він справді входив у екстатичні стани, чимось подібні до камлання шаманів, і тоді бачив усе удесятикрат випукліше. А потім наставала перевтома, починалися кризи, депресії… Думаю, він ставився до літератури так, як сказав Франко про себе з іншого приводу: «Я ж не люблю її з надмірної любови». Гіпертрофованість, пересади пристрастей, нервовий шал додавали тієї неповторної енергетики його творам, але за це йому доводилося розплачуватися власними нервами. Лише графоманія не знає спустошення…
Також усе життя його переслідував сором. Боюся, що однією з причин його втечі із Кракова, що зробила зі Стефаника не лікаря, а літературну зірку, був підсвідомий страх слави…
Щодо близькості психотипу Стефаника до мене вже говорилося. Але це не означає, що я намагаюся якось порівнювати і зіставляти видатного письменника зі своїм доробком. Я лише хочу сказати, що мені було радісно писати про нього книгу. Тим паче, мій роман швидше не біографічний (хоча я ніде не відступаю від фактів), а є спробою психічної біографії письменника, із символічними сценами і болісними пошуками Жінки свого життя і екзистенційного сенсу існування…
– Чи траплялися містичні знаки під час роботи над романом?
– Врізався на все життя у пам’ять початок роботи над твором. Було першого серпня минулого року. Володарював мій знак зодіаку – Лев. Я відчув, що мушу починати, хоча було трохи лячно. Написавши кілька фраз, відчув у своїй кімнаті подих сторонньої енергії. Ні до того, ні після я не переживав такого стану.
Наче подих вітру… Такий безшелесний і безтілесний… А потім ніби чийсь помах, знак, мовляв, можна… Це може видаватися кумедним, але я нічого не видумую, лише констатую той короткий дивний стан… Потім із душі ніби впав якийсь камінь, що гнітив мене. Писалося легко, адже я виконав перед тим чимало підготовчої роботи.
Щоправда, знову почав курити, перед тим покинувши цю звичку на кілька місяців. Інакше не міг. Не тому, що Стефаник курив також, а тому, що, попри позірну легкість писання, нікотин трохи знімав мою енергетичну напругу. Можливо, це ілюзія…
І ще одне. Я писав «Троянду ритуального болю» до кінця грудня – і завше, коли сідав до комп’ютера (майже кожен день), виходило так, що у мене догідливо звільнявся час.., все інше могло почекати…
