Степан Процюк належить до письменників, які багато пишуть і видаються. Він — автор поетичних збірок «На вістрі двох правд», «Апологетика на світанку», «Завжди і ніколи», книжок прози «Переступ у вакуумі», «Шибениця для ніжності», «Серафими і мізантропи», «Тотем», «Інфекція», «Жертвопринесення», «Троянда ритуального болю», «Маски опадають повільно», есеїстики «Лицарі стилосу і кав’ярень», «Канатоходці», «Аналіз крові». Сьогодні він — гість нашої редакції.
— Пане Степане, Україна застрягла між радянським минулим і перспективою повернення до європейської історії, частиною якої вона довгий час була. Останні ініціативи влади щодо прийняття закону про регіональні мови, знесення пам’ятника Незалежності України в Харкові, скасування обов’язкового дублювання фільмів державною мовою, відміна обов’язкових квот на радіо для української музики, встановлення пам’ятника Сталіну в Запоріжжі свідчать, що нинішня влада повертає Україну до минулого. Що в цій ситуації має робити письменник: замкнутись у вежі зі слонової кістки чи закликати людей на барикади?
— Важко сказати, що ще придумає нинішня влада для деструкції національного життя. Я не маю рецептів. Це питання совісті кожного письменника. Замкнутися у вежі із слонової кістки і закликати на барикади — дві протилежні позиції. Письменник може замкнутися. А може закликати. Тільки коли замикається, нехай напише знаменитий твір, а не публіцистичну абстракцію. Коли закликає, нехай іде на барикади сам, розуміючи можливі наслідки. Лише нехай не зрадить себе, свій народ, загальнолюдські підвалини мудрості. Для себе я обираю третій шлях — поміж вежею і барикадою. Бути зараз у символічній вежі — соромно. А незримі барикади виникають постійно. Письменники здебільшого не надто вправні воїни. Але вони не мають права лепетати: «Моя хата скраю», — коли йдеться про долю Вітчизни, мови, матері. Просто нехай кожен робить для українського духу все, що може. Я намагаюся жити саме так.
— У своїй творчості Ви часто використовуєте методи психоаналізу. Що можна сказати про сучасне українське суспільство з позицій соціальної психології?
— Суспільство дуже різнорідне. Це нагадує притчу про те, як сліпі обмацували слона. Один сказав, що слон — це хобот, другий — бивні, третій — хвіст і т. д. На мою думку, наше суспільство надто вражене зневірою і байдужістю. Те, що я зараз кажу, зрозуміло, стосується не всіх. Але… Нашим офісним працівникам байдуже, якою мовою розмовляти. Вони твердо переконані, що бабло переможе все. Нашим спортсменам байдужі українські символи. Нашим людям із шоу-бізнесу начхати на національну гідність. Цей список може бути довжелезним.
Наше суспільство тотально інфантильне. Воно женеться за матеріальним достатком, за міражем Золотого Унітаза, а душа — квола, темна, сліпа… Споживацька частина нашого соціуму нагадує дитину-переростка із гіпертрофованим шлунком і маленькими мізочками. Ніхто не забрав до могили жодних статків! Але ця аксіома недоступна багатьом мисливцям за жар-птицею добробуту. Я не закликаю жити в злиднях, адже злидні розкладають людину ще більше. Розумію, що багато проблем — від бідності, що ця гонитва є спробою так званої суперкомпенсації… Але ж «Лексус» — це ще не щастя, а «Мурка» — це ще не культура!.. Проте величезна кількість наших співгромадян має свої виплекані ідеали, символічно кажучи, їзди на «Лексусі» з врубаною «Муркою» чи іншим якимось «котьоночком»… Вони вважають, що лише таке життя можна вважати вдалим. Я, наприклад, не маю машини і для цих людей є лохом і лузером… Отже, битва ментальностей триває.
— Ваші останні романи були присвячені творчості Василя Стефаника і Володимира Винниченка. Чому саме ці два письменники? Що Ви хотіли сказати сучасному читачеві?
— Те, що я хотів сказати, я сказав у романах (багатозначно посміхається). Жодні дайджести не зможуть передати духу ні мого роману про Василя Стефаника «Троянда ритуального болю», ні мого роману про Володимира Винниченка «Маски опадають повільно». Саме ці два письменики близькі мені за світосприйняттям — кожен по-своєму. Стефаник близький драматичним світосприйняттям, ідеалізмом і романтизмом. Винниченко — постійними пошуками, саморозвитком, своїми болісними суперечностями… Це не просто художні романи, а так звана психобіографія, тобто психічна історія душі. Для цього, звісно, треба мати певні знання із психоаналізу. Але найбільше — любити тих, про кого пишеш. Може, Стефаник у мене вийшов дещо романтизований, а Винниченко — надто депресивний (я маю до себе як до автора більше претензій, аніж деякі мої недоброзичливці). Нехай хтось із моїх колег напише про цих чи інших письменників краще, по-іншому — я буду тільки радий. До речі, Роман Піхманець теж написав роман про Стефаника — «У своїм царстві» — мені було цікаво читати його інтерпретацію. Чи можна вичерпати море? Крім того, мені було дуже важливо спробувати передати суперечності внутрішнього світу цих видатних письменників — без пафосу, дидактики, із сумнівами, пам’ятаючи, що будь-який канон творять живі люди. Зараз я почав писати роман про Архипа Тесленка. Колись у «Грані-Т» у серії «Життя видатних дітей» я написав три оповідання про дитинство Стефаника, Винниченка і Тесленка і пообіцяв собі, що, за Божої і людської підтримки, напишу художні романи про цих письменників. Отож, залишилося написати роман про Тесленка.
— У сучасній літературі і, загалом, мистецтві спостерігається пожирання масовою культурою високого мистецтва. Це ми бачимо на прикладі західних літератур, у яких домінують розважальні жанри. А в сусідній Росії за останні два десятиліття взагалі зникла «серйозна» література. Схоже, це чекає і нас. Як протистояти експансії масової культури?
— Загалом, через специфіку своєї прози я чимало наслухався про те, що мої книжки повільно продаються, що це «елітарна» література і т. д. Але я переконаний, що почати писати інакше (як мені не раз пропонували) — це зрадити себе і того читача, який у мене вже є. Адже коло шанувальників моєї творчості поволі зростає, і я не повинен цих людей розчаровувати. Експансії масової культури не лише в нас, а загалом у світі, протистояти неможливо. Можна лише спокійно й гідно займатися тим, у чому ти ідейно переконаний. Я не маю жодної неприязні до маскультури, зокрема, української. Письменники, які пишуть розважальне чтиво, вміють те, чого не вмію я. Але і в мене є те, чого не вміють вони. Зрештою, чимало сучасних письменників пише складну й цікаву літературу. Перелік міг би бути довгим. Не можна однозначно розділити: ліворуч — «масова», а праворуч — «високочола» література. У житті майже завжди змішані кольори й відтінки. Хіба немає психологічних мотивів у прозі Ірен Роздобудько? Хіба немає елементів розважальної літератури в прозі, до прикладу, Оксани Забужко? Можна лише говорити про тенденції. Але я не можу і не хочу докидати ще і свого хмизу у вогнище масового розважальницького культурного психозу. Мене хвилює людина в її саморозвитку, людина, яка страждає, мучиться, але таким чином пробуджується до духовного життя.
— Чим пояснити, що в Україні бурхливо розвивається роман і при цьому спостерігається помітний спад у розвитку повісті й оповідання, якими завжди славилася українська література?
— Може, письменники стали більш працьовитими? Жартую. Я не теоретик і не скажу нічого особливого про такі тенденції. Напевне, на якийсь час тренд роману став більш затребуваним видавцями, модним (якщо можна говорити про такі речі в нашій літературі, де не читають у сотні разів більше, ніж читають). Але немає нічого постійного — і за якийсь час повість чи новела знову можуть стати популярнішими. Це нетривкі довільні молекулярні зчеплення випадкових сполук і умонастроїв. Якби більше читали й, умовно кажучи, пройшов такий флешмоб: сто Петрів Івановичів одного дня сказали тисячі Прокопам Кіндратовичам, а вони всі — ще кільком тисячам Марій Василівних про те, що стало модним і престижним читати: 1) українською мовою; 2) повісті й новели; 3) сучасних письменників, — то через місяць-два ми би мали зростання інтересу до коротших епічних форм. І жанр роману із його претензійністю відповз би на деякий час убік. Зрештою, всі жанри хороші, крім нудного.
— Українську літературу не знають у світі. А ті сучасні українські автори, твори яких перекладено іншими мовами, загубилися в потоці перекладної літератури, так і не увійшовши до обойми письменників, які формують високу моду в літературі. Чому поруч із Умберто Еко, Міланом Кундерою, Орханом Памуком, Патриком Зюскіндом, Салманом Рушді, Мілорадом Павичем, Бернгардом Шлінком немає жодного українського автора?
— Для української літератури ще не все втрачено. Як кажуть, ще не вечір. Та й кількох письменників таки трохи знають. Якби я зараз почав перелічувати об’єктивні причини, починаючи від байдужості, а то й упередженості на державному рівні, це би зайняло чимало місця. Там, де інші держави вкладають кошти в пропаганду своєї літератури, у нас воліють вкладати кошти в предмети розкоші… Але я би ще хотів сказати свою думку про деякі суб’єктивні причини. Можливо, ще не з’явилися великі твори великих письменників, написані українською. Можливо, вони вже написані, але ще не запрацював як слід перекладацький «верстат». Можливо, ще немає метафізичного дозволу від Того, котрий знає усе.
— Футурологи найчастіше прогнозують два сценарії розвитку людства: духовну деградацію та кінець земної цивілізації і вихід на новий щабель духовного розвитку, на який підніме переосмислення релігії, моралі, етики. Чи бачить письменник Степан Процюк місію духовного порятунку земної цивілізації?
— Я був би обережним із словом «місія» та його інтерпретаціями. Зрештою, я чимало написав про письменницький месіанізм і світську схиму в романі про Винниченка. Останнім часом я серйозно зацікавився духовним вченням німця Екхарта Толле. Не викладатиму його постулати. Я не кумиризую Толле і його прихильників, адже кожне вчення має свої мінуси. Не входжу офіційно до «фан-клубу» толлеанців. Нікого з них не знаю особисто, за винятком однієї людини, яка теж поділяє мій інтерес. Але книжки Толле «Сила моменту зараз», «Про що говорить тиша», «Нова Земля» серйозно впливають на мій світогляд. Я можу лише говорити про особисті світоглядні пошуки, не претендуючи на гігантоманську мантію. Люди повинні не піддаватися деструктивному впливу суспільства споживання й бездуховності, шукаючи золотого саду нової землі й золотого перетину тисячолітньої мудрості. Я вірю в людський розум і людську душу.
Розмову вів Владислав ВИШНЕВСЬКИЙ, ЛУ