Степан Процюк народився 13 серпня 1964 року. Є автором більше двадцяти книг. Серед них чотири романи, які, за визначенням критиків, складають «психіатричну тетралогію»: «Інфекція», «Жертвопринесення», «Тотем», «Руйнування ляльки», два психобіографічні романи — про Василя Стефаника і Володимира Винниченка, три книжки есеїстики — «Канатоходці», «Аналіз крові», «Тіні з’являються на світанку», близько десятка повістей та кілька збірок поезії.
На початку 1990-х років входив до відомого літгурту «Нова деґенерація». Степан Процюк називає себе екзистенціалістом. Він живе і працює у місті Івано-Франківську, вважаючи, що географічна прив’язка не так важлива, як кількість зустрінутих нами душевно близьких людей…
— Степане, нещодавно на порталі «Буквоїд» було опубліковано Вашу колонку з обіцянкою повернутися в поезію…
— Я такого не обіцяв. Там ішлося про те, що у мене проминув період поетоненависництва. А кожна неприязнь, навіть ненависть — це лише розчарована травматична любов… Хоча поезія, напевно, є найвищою гармонією і алгеброю літератури. Але за однієї умови — коли у цих віршах ночує хоч би іскринка справжнього таланту. Щоб бути поетом, мало бажання, мало впертості і віри. Треба ще господнього покровительства. Хоча це стосується усіх визначних митців, не лише поетів.
— «Троянда ритуального болю», «Маски опадають повільно» — біографічна белетристика. Наскільки новим є цей жанр для української літератури?
— Був роман Домонтовича про Куліша і його ж повість «Аліна і Костомаров». Там багато сарказму і «підколок», попри потужний талант Домонтовича (він же Віктор Петров). Радянська біографістика мене не надто цікавила, бо я завжди тяжів до психоаналітичного роману, до так званої психографії, тобто біографії душі. Пам’ятаю, коли вперше прочитав роман чи белетризовану медичну розповідь Карла Ясперса про знаменитого письменника Августа Стріндберга, був шокованим — причому і в плюсовому, і в мінусовому сенсі.
Пишучи свої романи такого взірця, я не мав відчуття потужної національної традиції за спиною.
— Чому обрали для романів постаті Винниченка і Стефаника?
— Вони, кожен по-своєму, близькі мені за світовідчуттям. Стефаник у романі вийшов романтичним, індивідуалістичним, аскетичним, навіть нервовим (зрештою, який Майстер не страждає неврозами?). Винниченко — заплутанішим, зі своїми трагічними політичними прорахунками, зі своїми пошуками Вічної Жінки і життям як житієм в еміграції…
Я завжди із усіх національних класиків найбільше любив творчість Винниченка і Стефаника, яка зачіпала різні струни душі. Як саме зачіпала — це окрема тема, що виходить за рамки нашої розмови, Наталю… Щоб виконати такий задум, неможливо не любити цих письменників, які — і мертві! — залишаються душевно молодими.
— А тепер, тільки чесно: скільки вигадки і скільки правди у художніх портретах Ваших героїв?
— Я би не вживав тут слів «вигадка» чи «правда». Я вже достатньо розповідав про свою роботу над цими романами, але ще раз скажу, що і роман про Стефаника, і роман про Винниченка побудовані на фактах. Навіть коли йдеться про сни. Ці сни несуть для головних героїв моїх романів якусь важливу інформацію. Сновидець їм дещо підказує або стосовно чогось чи когось попереджує.
У цих романах чимало йдеться про особисте життя письменників. Я, звісно, не стояв із ліхтариком над ними і їхніми жінками, проте опирався не лише на твори чи то Стефаника, чи Винниченка, але й на їхні листи, щоденники, спогади сучасників та інше. Був би радий, якщо б хтось із моїх колег запропонував свою, теж суб’єктивну, версію життя цих визначних українських письменників.
— Бог любить трійцю. То про кого буде наступна книга?
— Я би не хотів ставати українським Андре Моруа. Маю достатньо і власних романів та повістей. Щоправда, директор «Академії» Василь Теремко пропонує написати ще одну версію психічної письменницької біографії. Про кого вона буде? Чи буде вона взагалі? Для мене ці запитання поки що залишаються відкритими…
— Кажуть, що Степан Процюк не боїться говорити про свої комплекси. Однак не багатьом вдається із своїх комплексів створити літературу…
— Про власні комплекси ніяково говорити кожному із нас. Але справа у тому, що життя складалося так, що я захопився психоаналізом, ознайомившись із сотнями непростих і навіть трагічних життєвих історій. І одного разу я зрозумів (принаймні, це моя індивідуальна правда): те, що чимало людей вважає абсолютно унікальним, насправді притаманне багатьом із нас. Ми, люди, незважаючи на мовні чи національні відмінності, часто подібно тужимо і комплексуємо, подібно сподіваємося бути щасливими, боїмося старості та хвороб…
І тоді я почав сміливіше аналізувати, наприклад, свій страх висоти чи страх в’янення, розміщуючи власні фобії в універсальних, загальнолюдських контекстах. Але я не став лікарем-психоаналітиком, бо переважило тяжіння до літератури, бажання розчинити надмірний тиск власних «я» у великих прозових полотнах — розчинити хоча би на час написання…
Наталія Пасічник