Письменник Тарас Прохасько в ефірі телеканалу ТВі розповіd про наступні романи, творчість, Україну та про відчуття легкості, якого не вистачає українцям.
– Сьогодні ми поговоримо про літературу та про ще одну вашу іпостась – колумніста. Ви у своїх колонках чи блогах піднімаєте теми, які могли б для нас бути віхами, в яку сторону думати про дуже важливі речі.
Але перше питання – де наступний роман або будь-яка книжка?
– Наступний роман невдовзі буде надрукований. Не буду говорити про якісь дати чи зобов’язання. Але, як то часто буває в українській літературі останніх років, до Форуму буде. Є такий орієнтир – вересень, коли презентують чи не 70-80% усіх українських новинок. Тобто я вірю, що на Форумі видавців книжка вже з’явиться.
–А що ж це буде?
-Це буде роман – не дуже великий, недовгий, не епопея, але роман. Він новий для мене. Мені було його трохи лячно писати, бо кожен автор, який би він не був сильний чи впевнений у собі, в певний момент уже розуміє, що він зробив і чого від нього сподіваються. І дуже лячно в певний час відійти від самого себе.
– Тим паче, зараз критики в Україні люблять розкидатися словосполученням “невиправдані очікування”. Всі собі якусь планку намалювали і чекають, поки хтось до неї буде дострибувати.
– Так, і коли вже опробував якісь способи любові, то досить тяжко від них відійти. Вже знаєш ті прийомчики, якими заслужив любов певної кількості читачів і не хочеться розчаровувати, що щось зовсім інакше. Але я наважився на таке – це буде трохи інакше написане. Але, все ж таки, найважливіше – мені здається, що кожного автора по-справжньому цікавить дуже невелика і глибока кількість проблем чи питань.
– І які ж проблеми тут? А ще відразу виникає спокуса запитати, про що твір. Хоча розумію, що в текстах це часто не головне…
У моєму дитинстві головним було питання – про війну чи про любов?
-А ви тоді любили більше про війну чи про любов?
В широкому сенсі – про війну. Я любив романи ХІХ століття, моїм улюбленим письменником був Бальзак – не Дюма, не Проспер Меріме і навіть не романи про капітана Блада, які були тоді у топах хлоп’ячих.
А оця книжка, яку я тепер пишу, мала би бути про відчуття щоденного життя і про те, як щоденні речі, яких, виявляється, найбільше в житті всіх, у тому числі й найбільших героїв, які вони можуть бути, як на них звернути увагу і їх переживати. Фактично, як робити своє життя з нічого.
– І цей роман, я так розумію, не буде вкорінений в історію? Бо зараз є такий тренд в українській літературі – звернення до історичних подій. У вас це суто сьогодення і побут?
Так, частково так. Але водночас я є людиною, яка не бачить сьогодення у відриві від того, що було. Для мене навіть якісь предмети є носіями певної історії. І я не люблю заплющувати очі на те, звідки що походить, на джерела. Мені дуже добре з таким, бо бачу еволюцію певних речей і розумію, чому то, що є тепер, є саме таким, не інакшим.
– Я відразу згадала кіно “Ефект метелика” – про те, що навіть маленький помах крилець метелика десь може зчинити бурю. Це воно?
Так, у мене є навіть така теорія про літературу, по цей ефект метелика, як ви сказали. У мене є така екологічна теорія, що все у світі пов’язане. Це не мій винахід – я просто в це вірю. Все пов’язане. І, скажімо, те, що ми називаємо мисленням, є віднаходженням непомітних зв’язків між усіма пунктами.
А в літературі найцікавішим є власне прояснення цих ланцюжків: те, що ми називаємо сюжет, тло чи полотно, є проясненням ланцюжка зв’язку через кілька послідовностей між, скажімо, жіночкою А і дядечком Б та про те, як вони зустрічаються чи розходяться у точці С. Власне, це і є література, найближчий до цього магічний реалізм.
Майстерність літературна полягає в тому, щоби знати чи відчувати, які віконця відхиляти, а які ні. Коли є ланцюжок і ми відкриваємо кожну ланку – то це банальний логоцентричний реалізм. Коли ж відкрити, наприклад, перше, шосте і дванадцяте вікно, то уже виникає щось магічніше.
– Але широкий читач в Україні часто, мені задається, чекає саме логоцентричного реалізму – книжки, яка може читатися на одному подиху або чогось такого простого і зрозумілого. І закидом до книжок може звучати “там нічого незрозуміло”.
От я дивлюсь на вас і розумію, що ви – людина, яка протягом кількох минулих років нічого нового не написала. І це цікава позиція для того, щоби, може, на півкроку відійти від літературного процесу так званого і трохи об’єктивніше на нього глянути. Як бачите, що зараз відбувається в нашій палаті української літератури? Яка тут “середня температура”?
– Хочу таке зауваження зробити – не для самовиправдовування, не хочу тепер казати в такому ключі – але я весь цей час писав. От на початку нашої розмови ми говорили про колонки. Мені було цікаво і є цікаво їх писати. Для мене процес написання якихось таких речей мало чим відрізняється за значенням від написання великого чи невеликого роману чи оповідання, бо мені цікаві різні форми.
А стосовно літературного процесу, то я бачу, що українська література набирає “м’яса”, тобто набирає цього тіла. Складно вирізнити якісь особливі вершини, але, думаю, це пов’язане з часовим підходом. Тобто потім виясниться, які з цих книжок були вагомі, значні, які залишилися.
І мені здається, що власне оце збавлення темпу оцінки також є важливим. Література – це не тільки те, що є живий автор, він зараз прийде, дасть автограф. Мертві письменники насправді нічим не гірші від живих.
– Так, і у них точно є шанс стати класиками – це ніби перший крок до перетворення.
– Так, а друге – що вони точно нічого гіршого не зроблять.
– Коли читаю ваші колонки, то відкриваю для себе іншого Тараса Прохаська. Тобто у вашій прозі це такий ніби небожитель – людина, яка бачить світ зовсім інакше,: весь цей магічний реалізм, дивні зв’язки між предметами, своєрідний художній світ. А коли читаєш колонки, то навіть не виникає потреби ставити улюблене запитання журналістів до письменників, тобто “чи цікавитеся ви політикою”. Одразу все видно. Але при тому, що ваші публіцистичні тексти часто політичні, водночас вони зберігають свій особливий підхід до того, що є. Звідки ця потреба писати про актуальне, яке відбувається?
-Я бачу за останні два чи півтора року, як люди довкола мене по-різному в різний спосіб мимоволі втягнені в емоційні стани, пов’язані з політичним, громадським чи суспільним життям.
Якщо ще якихось чотири, п’ять, шість років тому за настроєм ми були такими спостерігачами, прості люди були ніби глядачами якогось серіалу. У якийсь час усю цю інформацію розглядали як, скажімо, огляди якихось лялькових вистав чи набір анекдотів, або кунсткамеру, де показували волохатих жінок і карликів всіляких цікавих.
А тут раптом останнім часом я побачив, що цей інтерес вже досягнув небезпечної межі, він починає впливати на емоційний стан. Тобто дуже багато людей є вже певним чином депресовані. Не кажу про депресію в прямому значенні цього слова, але вже є пригніченість, відсутнє бачення свого шляху, свого життя в сукупності з іншими життями. Не знати, що далі, що робити, якась така гнітюча безвихідь. І людей у різний спосіб з’явилася безпомічність, беззахисність. Хтось це покриває агресією, хтось – втечею в паралельні способи життя.
– А ви, я так розумію, пишете колонки…
– Я намагаюся. Тому мені здається, що до оцієї теперішньої політичної ситуації трохи інший має бути підхід. Тут уже не йдеться про якісь персоналії чи конкретні вчинки, про підписані або не підписані папери, а про цю річ як про джерело певних колективних емоцій, які є дуже нездоровими для народу.
– Я в цьому сенсі думаю про політичне життя, як ми його бачимо з екранів телевізорів, як про джерело думання, про певні смисли. Коли з обговорення конкретних прізвищ або фактів це виходить на обговорення якихось ширших горизонтів. Зараз є два погляди на цю ідею. Один: годі думати – час діяти. А водночас як же можна діяти, коли думки нема?
Згадую вашу колонку про Ганді, про якого ви говорите як про певний варіант, куди чи як ми могли б іти. Чому саме Ганді?
– Я не заглиблюватимуся, не буду ретельніше говорити про ґандизм, про його вчення та практику. Але мені здається, що ця мирна сила, а найголовніше – ця робота над собою і своїми контактами, над тим, з ким ти разом – це найперспективніший шлях в нашій ситуації. Бо що може бути протилежністю цьому? Пропонувати геройський чин із якоюсь кров’ю, помстою і пошуком винних? Але воно тільки ще гірше зробить, нічого доброго з того не буде. Я впевнений, що сила не є втому, щоби когось знищити, покарати.
– Попри це, зараз на цю ідею хапання за вила є попит. І навіть коли критикують актуальні політичні мітинги і говорять про те, що дії нема – мовляв, люди були готові діяти, а їм не дали застосувати фізичної сили. Що це за потреба в агресії?
– Не можу точно про це говорити. Але є важлива річ: агресія – це вияв стресу, це одна з трьох базових реакцій на стрес. Коли людина відчуває загрозу для себе, то вона або агресує, або втікає, або лягає, притиснувши вуха до голови, впадає в нерухомість і чекає, що з нею станеться. І це не є біологізаторський підхід до суспільства, заниження рівня – це те, чим ми живемо. Це є нашою природою – ми приречені перебувати на землі у єдності з тілом, це серйозні базові фізіологічні речі. Тому коли людині страшно, коли вона не знає, що робити, то одна з найголовніших реакцій – це агресія. А синонімом страху є безпомічність, безпорадність. Тому ця агресія пов’язана з тим, що невідомо, як себе захистити, тобто що з собою робити.
Але мені найбільше бракує в цьому всьому іншого – що через ці стреси, цей пресинг у нас дуже багато серйозних людей. Нещасних серйозних, щасливих серйозних. Тобто мені здається, що бракує посмішки, бракує легкості якоїсь. І не цього істеричного сміху, коли тобі хтось розповідає анекдот (хоча повеселитися з анекдоту – це також дуже добре, але це не той момент, коли “смішіть мене, бо не знаю, що з собою робити”), а власне якоїсь посмішки і не такого патетичного ставлення до життя свого, до життя держави. Це не є байдужість, це не є якимсь “наплювательськім отношенієм” – мовляв, “якось буде, я собі хіхікаю”. Просто трошки менш серйозно до цього всього треба ставитися. І до своїх вчинків також – трошки більше іронії, самоіронії. Можливо, тоді агресії буде менше.