Кандидатуру Богдана Гриновецького на посаду голови апеляційного суду Івано-Франківської області розглядали не вперше. Але тоді, коли все вирішувалося, як то кажуть, у «верхах», він з різних причин не проходив. Та часи змінилися. Завдяки новому законодавству, яке дозволило самим суддям обирати собі керівника, Богдан Михайлович такі очолив найвищу судову ланку нашої області. Хоча не знаю – чи вітати його, чи більше співчувати. Часи непевні, законодавство постійно змінюється і ніхто не знає, що на нього чекає попереду. З цього моменту ми й почали нашу розмову.
Піду снайпером в Афганістан
– Так, я вагався, чи варто мені виставляти свою кандидатуру на виборах. Ми давні знайомі і коли скажу, що не гнався за посадами, що просто крісло голови апеляційного суду як саме по собі мене не цікавило, думаю погодишся. А спонукало взяти участь у виборах те, що, враховуючи моє особисте ставлення до роботи, як сам намагався підходити справедливо до розгляду справ, то подумав, що посада голови дозволить вплинути на відправлення правосуддя в області хоча б приблизну до того стандарту, котрий я особисто витримував впродовж багатьох років.
– Твої попередники любили повторювати, що голова апеляційного суду виключно адміністративна посада. Мовляв, на те, яке рішення приймають судді вони впливу не мають.
– Формально вона віднесена до адміністративних. Але своїм завданням, навіть би сказав, покликанням на цій посаді вважаю те, щоби підняти рівень правосуддя, щоби як апеляційний, так і районні та міські суди виносили законно обґрунтовані, максимально наближені до справедливих вироки та рішення.
– Але яким чином? Враховуючи, що судді у нас по закону незалежні, то навіть не маєш права втрутитися в розгляд справи районного суді.
– Цілком правильно, такого права не маю. Але є інші, так би мовити, непрямі важелі впливу, які можна використовувати, щоби домогтися свого. Зокрема, через проведення аналізу та узагальнень роботи наших суддів з тим, щоби визначити, хто і як працює з подальшим публічним обговоренням.
– Чи це означає, що, й так би мовити, суспільство знатиме ці результати? Чи все ж й надалі будете дотримуватися практики не виносити сміття з хати.
– Думаю, настав такий час, коли слід потихеньку відходити від цього фразеологізму. В першу чергу для того, щоби відновити довіру людей до суду. Про це багато говорять, але, на жаль, слова не підкріплюються ділом. Отож будемо вести таку політику, щоби відкрито, звісно, обґрунтовано і в належних рамках ставити претензії до тих суддів, які неналежним чином відправляють правосуддя.
– Зрештою, критерії своєї роботи ти вже визначив. Але вони вироблялися роками, зокрема, під впливом батьків. Міркую, добре було б, якби розповів дещо про себе, батьків. Ми ж знайомі вже понад 20 років і те, що звертаюся до тебе на «ти», щоби читачі зрозуміли, це не панібратство, хоча звісно, чом би не похизуватися, що може отак запросто розмовляти з головою апеляційного суду. Знаю, що ти з простої сім’ї, ціниш родинні стосунки, зокрема, зі своїм молодшим братом…
– Власне, у нас в сім’ї четверо братів. Щоправда, юристом став тільки я. І, дійсно, ми підтримуємо тісні стосунки, намагаємося, по можливості, якнайчастіше зустрічатися, допомагаємо одне одному… Зрештою, дякую за запитання, бо й самому стало цікаво зробити ось такий коротенький екскурс свого життєвого шляху.
Може пригадуєш, у мене в попередньому кабінеті висіла фотографія моєї рідної хати, в якій народився, виріс. Переніс її й сюди. І кожного разу, коли у мене виникали якісь проблеми по роботі чи інші колізії завжди дивлюся на неї, даючи собі звіт – хто я, звідки вийшов, згадую свої тодішні мрії, якісь конкретні епізоди свого життя.
На у народився я у Тлумацькому районі, в славному селі Бортники. Тато був в молодості вчителем фізкультури…
– Так ось звідки у тебе такий потяг до спорту, що й досі люби м’яча поганяти.
– Цілком вірно. Тато мені з дитинства привів любов до спорту. А у футбол я грав так добре, що навіть пропонували переїхати до Львова, вчитися у відомій тамтешній дитячій футбольній школі. Та мама не пустила. А тато з часом перекваліфікувався на вчителя історії.
– Вибач, що знову перебиваю, але помітив цікаву тенденцію – більшість знайомих мені керівників силових чи інших, пов’язаних з правом структур саме вихідці з сімей сільських вчителів. Наприклад, начальник нашого УСБУ Микола Васильйович Найдич, до речі, також уродженець Тлумаччини. Заступник начальника УМВС в області Руслан Анатольєвич Воробйов.
– Можливо тому, що в таких сім’їх діти багато читали. Якось так було заведено. А сам знаєш, як книжки впливають на дитячу свідомість і я не був винятком. Та про це пізніше. Бо мама до школи не мала відношення. Вона працювала у колгоспі і, так би мовити, найвища посада, яку займала у житті – санітарка сільської апетити. Та земний уклін її світлій пам’яті, що вона, звісно, мимоволі, змогла мене виховати дуже підходяще для моєї нинішньої професії.
– Як це?
– Розумієш, мама не залишала поза увагою мої дитячі, потім і юнацькі вчинки і завжди відзначала, що вони наближені до добрих, справедливих по своїй суті. Отож, коли щось мав намір зробити орієнтувався на її майбутню оцінку. Тим більше, що це приносило мамі задоволення.
– Будучи фізично розвиненим міг собі дозволити доводити свою правоту і силою?
– Вже з тих дитячих років відколи себе пам’ятаю, мав якесь підвищене почуття справедливості і гідності і категорично засуджував поведінку, яка могла призвести до бійки. На жаль, кілька разів доводилося битися. Але таких випадків було менше, ніж пальців на одній руці.
Так само відрізнявся зразковою поведінкою у школі, бо вважав, що син вчителя інакше себе поводити не повинен. Добре вчився. До восьмого класу взагалі був відмінником. І саме у восьмому, чи, навіть, у сьомому класі рід впливом книжок, а ще тодішніх фільмів про міліцію вирішив стати юристом. Щоправда, тато хотів, щоби я теж став вчителем історії. Мама теж поділяла його думку, але радше воліла, щоби я поступив у військове училище, бо її дуже подобалася форма. Та, це був один з небагатьох випадків, коли пішов проти воді батьків, подав документи до Львівського юридичного інституту. І …не пройшов до конкурсу. Досі пам’ятаю, наскільки був цим шокований. Адже я дуже добре вчився. В атестаті було всього дві четвірки. Одна з них, до речі, з математики. Можливо тому (сміється – прим. авт.) одружився на математичці.
Повернувся додому і пішов працювати в рідний колгосп, в ремонтно-будівельну бригаду. І кожен день роботи мене переконував – Богдане, не йде ввечері на кавалєрку, а сідай за книжки. Та наступного разу історія повторилася. А вже надходив термін йти до армії. Але тут вийшла така історія. Я був добре знайомий з нашим районним військовим комісаром. Він вітався зі мною за руку, а цим не кожен дорослий чоловік, не те, що юнак міг похвалитися в районі. Річ у тім, що я виступав він нашого військкомату з військово-прикладних видів спорту. При чому, показував непогані результати. І ось після мого другого повернення зі Львова ми випадково зустрілися. Дізнавшись, що я знову не поступив, комісар сказав, кидай, мовляв, свою думку про юриста. Даю направлення тобі у військове училищ в Алма-Аті, куди вже точно вступиш, бо там викладає його колега. Я дещо подумав і відмовився. Сказав, що хочу ще раз попробувати поступити саме на юридичний, а якщо не вийде, то під в армію. При чому висловив бажання стати саме снайпером, бо ж я добре стріляв, в поїхати в Афганістан воювати з душманами. Та комісар мене спам’ятав. Мовляв, ще встигнеш там побувати. Але за те, що постійно виступав за нашу команду, робив все, що тебе просили, то даю тобі відстрочку. Не поступиш – наступного дня мандруєш у військове училище. Та Бог так дав, що з третього разу вдалося стати студентом юридичним інституту.
Закінчив його лише з кількома четвірками, але отримав направлення лише в Тисменицьке РАПО. Я ж був безпартійний і у ті часи панська робота на мене не чекала. Але там місце юриста виявилося зайнятим і за дзвінком з інститут до Івано-Франківського облвиконкому мене направили на роботу в Богородчани. Спершу став секретарем адмінкомісії райвиконкому по боротьбі з пияцтвом, незабаром призначили відповідальним секретарем, так би мовити, загальної адмінкомісії. Це вже була робота, більш наближена до правової. Ще через півроку вже став інструктором райвиконкому, в подальшому займав вище посади. Але сталося так, що з’явилася вакансія народного судді. Виставили мою кандидатуру і 22 червня 1987 року богородчанська громадськість обрала мене на цю посаду.
Молодість для судді негатив
– Пам’ятаєш свою першу справу?
– Аякже. Вона була кримінальною. Судив чоловіка за злісне ухилення від сплати аліментів. Тоді з цим було дуже суворо. Підсудній навіть перебував під вартою. Але найбільше запам’яталося, як у мене тоді трусилися коліна від хвилювання – чи правильно проведу процес, чи винесу справедливий вирок.
– А я пригадую, як почував себе незручно, коли ми з тобою розглядали справу про одне розлучення. Я ж на той час сам був не одружений.
– Дуже актуальне питання підняв. Дійсно, нам було тоді по 27-28 років, а ми вирішували долі людей, доволі часто, значно старших за нас. І, як на мене, те, що в судовій реформі один з аспектів є підвищення вікового цензу, з якого можна стати суддею, дуже правильно. Мінімум з 30-ти років.
– Потім ти перейшов до Галицького районного суду…
– А вже через рік перевели в кримінальну палату тоді ще обласного суду.
– Перейдемо знову до того питання, з якого почав. Ти взяв на себе відповідальність за усю суддівську систему області. І це при тому, що навіть у вашій інстанції ходять розмови про суддів, які продаються за банку сметани. Але в кінцевому рахунку, вважатимуть винним тебе, як керівника.
– Вже пояснював, що у мене прямих важелів впливу на суддів немає. Скажімо, можу звернутися до нашої Вищої кваліфікаційної комісії, щоби, наголошую на цьому слові, перевірили ті дані які подав. Стосовно «банки сметани», то чув про це. Але себе заспокоюю тим, що гірше для правосуддя в області я не зроблю. Навпаки, сподіваюся дещо поправити ситуацію.
Три кита антикорупції
– Як на мене, нинішня судова реформа повна профанація. Візьмемо хоча б той момент, що голову суду обирають самі судді, а не громадськість. Результат – Косівській районний суд, яку очолила особа, проти якої виникла ціла хвиля протестів, в тому числі зі спалюванням шин, бо за нею такі верби ростуть… Хоча, з іншого боку, і не можна вважати панацеєю вибори голів громадськістю. Бо реально це увійде в компетенцію депутатського корпусу і тут не обійдеться без якихось інтриг, залежності від політичних партій.
– Абсолютно правильно. Скажімо, голосування по мені відбулося в таємному режимі і я лише можу здогадуватися, хто підтримав мою кандидатуру, а хто голосував проти. Іншими словами, якогось переслідування тих, хто не бажав, щоби я став головою, не буде. Я їх просто не знаю. З іншого боку згоден, що слід проводити громадське обговорення будь якої особи, яка претендує на посаду судді, навіть рядового. І голос людей при цьому має враховуватися. Ну а стосовно, знову ж таки, повертаючись до «банки сметани», то корупцію в суді, як на мене, можна подолати за якихось півроку. Але для цього потрібно, по-перше, мають бути читки і зрозумілі закони, щоби ніхто не міг їх трактувати так або сяк. Саме недосконалість законодавства й надає можливість нечистим на руку суддям займатися зловживаннями. Або ж це призводить до судової помилки. Бо ж один суддя може так розуміти закон, другий інакше. В результаті по одній і тій же справі можна отримати діаметрально протилежні рішення.
Друге – Крім добрих законів має бути залізна судова практика. Так зване прецедентне право. І якщо встановлено, що по такій то справі постановлене таке то рішення, то, розглядаючи аналогічну суддя вже не може поступити інакше, хоча б йому давали й мільйон. Бо в протилежному разі вже переходимо до пункту третього. А він передбачає, що в разі, якщо апеляційна інстанція чи касаційна, розглядаючи справу виявила, що попередній суддя для винесення потрібного рішення або, як то кажуть, притягнув відповідні докази за вуха, або взяв до уваги протилежні обставини, його негайно слід звільнити без усяких там вислуг, пенсій тощо. Вважає, що це є три кита, завдяки яким можна доволі швидко подолати корупцію в судах.
Що стосується інших моментів, в тому числі, й косівських подій, то моя позиція чітко ґрунтується на нещодавно прийнятому законі «Про відновлення авторитету судової влади». Там йшлося, зокрема, що усі попередні голови судів не повинні були знову зайняти цю посаду.
Щоправда, чомусь так не сталося. Я не так давно був на з’їзді голів апеляційних судів і, здається, на всю Україну лише чотири нових керівників. Решта, ті самі обличчя. Але у Косові голову районного суду обрали згідно вимог цього закону, про який щойно говорив. Більш того, наскільки мені відомо, вона спершу не бажала займати цю посаду. Але ніхто з попередніх кандидатур не набрав необхідної кількості голосів.
– Може вона влаштовує косівських суддів, але судячи з реакції косівчан, не влаштовує місцеве населення.
– Наскільки мене проінформували, у тому конфлікті не обійшлося без деяких підводних течій. Але, ще раз зауважу, у прийнятому законі можна знайти й вирішення цієї проблеми. Адже в його перших пунктах зазначено – хто має претензії до судді є спеціально створена комісія по перевірці роботи суддів. Вона працює при Вищій раді юстиції, щоправда, термін її дії обмежений, лише півроку. Її адресу можна знайти на офіційному сайті ради.
– Як на мене, так комісії мали б бути створені в кожній області і навіть районі.
– Згоден. Але наразі в законі це не передбачено. Разом з тим, зауважу, що гласність, зокрема, присутність журналістів на судових процесах, теж може позитивно вплинути на нашу роботу. Якщо, скажімо, журналіст Никорович, буде через день приходити до суду і давати свої публікації, що, мовляв, суддя такий то дав лише 5 років позбавлення волі за вбивство. Звісно, журналісти, котрі працюють у цій сфері, мають мати хоча б елементарні знання, а не писали свої враження, які абсолютно нічого близького не мають з законом. Мабуть, ти, котрий стільки років провів з нами, знаєш, шо судді це такі самі люди, як і решта і їх болить, не за публікації, ні. Якщо про нас пишуть чи намагаються принизити там, де нема для цього підстав, ми можемо просто посміятися, зокрема, і з непрофесіоналізму тих, хто це видає. Як і у вашому, так і у нашому цеху є різні люди. Але усі ми хочемо справедливості і давайте її творити разом
Записав Ігор Никорович, Галичина