– Розкажіть про себе і свій творчий стиль
Мені 38 років, і ілюстратором я стала зовсім недавно. Це сталося рік тому, коли я розлучилася зі своїм чоловіком, письменником Тарасом Прохаськом. У співавторстві з ним ми написали дитячу книжку «Хто зробить сніг». Я дуже хотіла сама її проілюструвати, а болісний досвід розлучення став поштовхом до того, щоб відкрити у собі додаткові ресурси і відвагу скористатися ними. Так переді мною відкрилися нові двері, а ключем до цих дверей була робота з книжкою Дж.Кемерон «Шлях художника». Це була ефективна психотерапія, яка допомогла мені відкопати власні внутрішні скарби, притрушені непотрібним мотлохом з комплексів і страхів. Мій урок полягав у тому, що життя однаково сповнене і неприємних, і приємних речей, і, уникаючи перших, ти ризикуєш пропустити заодно і всі радощі.
Я не маю художньої освіти, крім дитячої художньої школи, яка у моєму випадку швидше нашкодила. Мій співавтор влучно охрестив мій творчий стиль «кротячим наївом», який для мене є абсолютно природним і органічним. Я люблю Никифора і Піросмані, і добре почуваюся в просторі, який пропонує наїв. Однак зараз, після двох кротячих книжок, маю потребу від нього відступити й пошукати нову візуальну мову для інших своїх проектів.
– Назвіть книжки, що ви проілюстрували
«Хто зробить сніг» (Тарас Прохасько, Мар’яна Прохасько), 2013 рік
«Куди зникло море» (Тарас Прохасько, Мар’яна Прохасько), 2014 рік
– Чи є улюблена техніка? Яка?
Улюблена і єдина техніка, якою володію, – це кольорові олівці і чорнило, іноді з вкрапленнями білої гуаші. Дуже подобається колаж. Мрію опанувати комп’ютерні програми, які би розширили мої можливості, і малювання на планшеті.
– Опишіть ваше робоче місце
Моє робоче місце – це ліжко, яке я колись сама спроектувала. У ньому я проводжу багато свого часу, іноді навіть можна сказати, що я в ньому живу.
– Що надихає вас до роботи? Що заважає?
Моя основна робота полягає у придумуванні. Коли з’являється ідея (це мій улюблений момент), вона оселяється десь у моїй свідомості і чекає на свій розвиток і втілення. Тому надихати може будь-що і будь-де. Головне – бути уважним і вміти побачити.
Заважати може публічність. У мене з нею непрості стосунки. Коли книжка йде в друк, починається її промоція, яка часом мене дуже виснажує. Натомість мені вже хочеться цілком віддатися наступному проектові. Але я розумію, що в такий спосіб отримую зворотній зв’язок. Тому намагаюся якось балансувати.
– З якими темами для дитячої книжки вам подобається працювати? Чому? З якими темами не подобається? Чому?
Подобається працювати з темами, які цікавлять мене саму, а це – стосунки, власне місце у світі, дорослішання, теми хвороб, страху,старості, смерті. Мені захоплюють виклики, які супроводжують складні чи табуйовані теми. Подобається ці теми досліджувати і намацувати природні інтонації, які би промовляли до дітей. Мені не подобається, коли дітей трактують як істот з іншої планети, до яких треба шукати спеціальний підхід. Діти – це ми самі, тільки не зіпсуті, без знань і досвіду. Тому дитяча книжка для мене – це в першу чергу розмова з самим собою. А головні інструменти – гумор та інтуїція.
Колись моя 14-літня племінниця попросила мене написати книжку про вампірів. Я сказала, що про вампірів не зможу. Вампіри мене зовсім не цікавлять.
– Що для вас значить термін “книжка-картинка” (книжка в малюнках)?
Є визначення «книжки-картинки» як такої, яка містить мало тексту, а малюнки не просто ілюструють текст, а є доповненям до тексту. Тобто, якщо забрати малюнки, то текст не матиме сенсу, і навпаки, якщо забрати текст, самі малюнки теж не матимуть сенсу. Мені б хотілося зробити таку книжку-картинку, де б і текст, і малюнки могли бути окремо, а у взаємодії творили нову органічну цілість.
Казкарка