Воєнний символізм буває особливо жорстоким. Міна, яка місяць тому розірвалася на підступах до луганського аеропорту, поранила трьох українських військових, родом з протилежних куточків України: Луганщини, Галичини і Криму.
Останній з них, Петро Шкутяк, лікується у військовому госпіталі у Львові і чекає на третю операцію на нозі, після якої йому доведеться заново вчитися ходити.
Пошкоджену осколком голову йому оперували у Харкові раніше, відразу після поранення.
34-річний пан Шкутяк – одружений, батько п’ятьох дітей, депутат Івано-Франківської обласної ради, керівник комунального підприємства, а ще син колишнього депутата парламенту і екс-мера Івано-Франківська Зиновія Шкутяка.
Розповідає, що вирішив іти воювати добровольцем ще навесні, коли зрозумів, що ситуація в країні загострюється.
Батальйон обрав майже випадково і без особливих роздумів: "Мої друзі мали знайомих в "Айдарі". Подзвонили, сказали, що можна їхати. То я поїхав, ще з одним хлопцем з Тернополя".
Родичі про рішення пана Шкутяка дізналися, коли він уже був на місці: патрулював з товаришами Луганщину, куди вирушив без жодних військових навчань. Розповідати про реакцію дружини на таке рішення особливо не хоче. Каже, "все було нормально".
Незважаючи на звання лейтенанта, з військовою справою до пуття обізнаний не був і професійним вояком себе не вважає.
Поранення
20 липня колона, в якій був Петро Шкутяк, намагалася прорватися до луганського аеропорту, де в оточенні перебували українські військові. Їм мали привезти забезпечення та забрати звідти поранених і вбитих.
Усе відбулося вдень, у селищі Георгіївка, за 11 км на південь від Луганська.
Про обставини поранення розповідає без особливих емоцій, сухо перелічуючи послідовність подій: "Ми, піхота, йшли біля танків. Закріпились, пробились, закріпились. Зупинилися. Дали можливість колоні пройти. В цей момент нас обстріляли з міномета і біля нас розірвалася міна".
Поранило трьох людей, серед них і пана Шкутяка. Від того вибуху ніхто не загинув.
Першу допомогу прямо на місці надали бойові товариші, серед яких друг з Тернополя. Вкололи знеболювальне, перемотали бинтами і повантажили на БМП.
"Командир БМП, фактично ризикуючи життям, стояв зверху на броні, щоб допомогти нам, і вивіз нас з поля бою", – згадує він.
Каже, що в той момент страху не було: "Я вже був відключений. Просто рани боліли".
Коли поранених відвезли з лінії вогню, їхні рани обробив батальйонний лікар Андрій. Він же зробив з палиць шини для поламаних кінцівок.
Після того солдатів відвезли в лікарню міста Щастя на Луганщині, а звідти – вертольотами до Харкова. Там Петрові Шкутяку прооперували голову і ногу, а через добу відправили літаком у госпіталь до Львова.
Розповідає, що ані в Харкові, ні у Львові його родичам не доводилося шукати ніяких ліків чи медичних засобів: "На всіх етапах ніхто з лікарів ніяких питань не ставив. Як на мене, ставлення всіх військових лікарів було добрим. Робили те, що могли, і робили добре".
Допомагали і волонтери, які щодня відвідують у лікарнях поранених.
"Забути все"
В одному з попередніх інтерв’ю місцевій західноукраїнській пресі пан Шкутяк казав, що за його спостереженнями, більшість озброєних сепаратистів на Луганщині – місцеві.
"З одного і з іншого боку – ідейно переконані", – розповідав він на початку липня івано-франківському виданню "Курс".
Сьогодні, каже "айдарівець", на Донбасі значно побільшало російських військових, присутність яких Росія регулярно заперечує. Запевняє, що сам бачив російські документи у взятих у полон вояків.
Про ставлення до своїх ворогів говорить стримано: "Я завжди стараюся поважати свого ворога. Вони також воюють. Я апріорі на початку поважаю людину".
Якогось простого рецепту, як досягти миру в Україні, пан Шкутяк не дає: "Наша армія вчиться воювати. І нормально вчиться. Вона буде воювати. Треба, щоб більше людей зрозуміли, що це не стосується когось окремого – Сходу України чи окремих людей. Це стосується всіх. І чим більше людей це зрозуміють і візьмуть в цьому участь, тим швидше можна буде вирішити всі питання. Треба завжди боротися".
На запитання, що для нього було найважче на війні, відповідає: "Я не професійний військовий. Треба вміти забути все, що в тебе є, що ти любиш, бо ці спогади завжди повертають тебе назад і тоді важко йти на якісь ризики, бо хочеться повернутися додому".
Останню фразу говорить крізь дещо вимушений сміх. Уточнює, що йдеться про дім і сім’ю. І додає: "Воно в тобі є, це насправді основне, що тебе там тримає, але десь треба його глибше заховати в собі".
"Є люди, які можуть воювати і воюють, і є, які не можуть, – пояснює свою позицію пан Шкутяк. – І вони є і на Сході, і на Заході. У нас в "Айдарі" були люди з цілої України, в тому числі з Луганської і Донецької областей. Наприклад, нас трьох поранило однією міною. Я з Івано-Франківська. Дядя Саша зі Щастя Луганської області і Льоша з Керчі, з Криму. Це щоб зрозуміти".