Про переселенців Україна знала лише з досвіду інших країн. Однак тепер, через 23 роки Незалежності, це питання стало актуальним і для нас.
До переселенців зі сходу ставлення є доволі не однозначним: звинувачує їх у війні, що триває на Донбасі, хтось намагається допомогти. Водночас самі переселенці не завжди вдячні за допомогу і не завжди розуміють, якими зусиллями вони її отримують.
Тарасе, чому ви перейнялися проблемами біженців?
Це питання важливе для обговорення і осмислення. Мене завжди цікавили проблеми співіснування Сходу і Заходу в одній країні. Тепер ми маємо ще один його вияв, який потрібно вивчати, обдумувати і будувати стратегію з цього приводу.
Я цікавлюся цим питанням особисто. У своєму приватному житті зустрічався і з людьми, які приїхали до нас як переселенці, і з людьми, які займаються організацією їхнього побуту і життя.
Я знаю, що наслідками кожної війна є не так втрати людей і майна, а масштабні переміщення людей.
Зрозуміло, що ця проблема буде проявлятися ще довго. І я знаю, що не слід сподіватися на те, що коли ми допомагаємо і даємо щоденний хліб та прихисток людині, то ми не повинні сподіватися на велику любов чи повагу за те, що вони (переселенці – «Вголос») тут пересиділи. Повірте вони можуть полюбити нас за певні речі, а можуть і не полюбити. Ми повинні зрозуміти, що якщо ми взялися комусь допомагати, то маємо робити це тільки через те, що ми насправді хочемо допомогти, а не через те, що ми хочемо купити чиюсь любов чи прорекламувати велич Галичини. Ми не повинні сподіватися, що люди, які користуються нашою допомогою, зобов’язані нас полюбити.
З якими проблемами, на ваш погляд, найбільше стикаються переселенці?
Проблема в тому, що вони позбавлені свого місця і перебувають у стані стресу. Ці люди сьогодні перебувають на голому і порожньому місці. Багато з них втратили своє майно, а навіть якщо і не втратили, то картина їхнього світу дуже змінилася і тому багато хто з них не може адекватно і спокійно говорити про себе і про свої проблеми. Люди є відірвані від свого світу. І всі ці стресові переживання є дуже часто сильнішими від здатності реально оцінити, що з ними відбувається.
Чоловіків-переселенців часто називають втікачами і звинувачують у ситуації, яка склалася на сході: вони втікають зі зони АТО, аби не воювати, а натомість наші чоловіки йдуть на фронт…
Я вважаю, що коли навіть хтось і втікає з фронту, то хапати і кидати їх назад немає потреби. Насправді чоловіки втікають (з фронту) від обох сторін.
Вони безперечно винні перед українською державою через свою втечу, але вони так само підпадають під мобілізацію так званої Донецької народної республіки. Тому, якщо ці чоловіки тут, то, з одного боку, це погано, бо вони не в українській армії, але добре, бо вони не зі зброєю в руках проти неї.
Чи відіб’ється тема війни в Україні і тема біженців у вашій творчості?
Я в принципі не планую писати про Майдан чи про революцію, чи про переселенців. Я не писатиму якийсь спеціальний твір, присвячений цим темам.
Але зрозуміло, що всі: ті, хто пишуть і ті, хто читають; ті, хто не пишуть і ті, хто не читають, – ми всі стаємо в дуже прискореному темпі іншими, аніж були. Довкола відбувається багато подій, які фактично змінюють нас, змінюють наше ставлення до світу і до себе. Тому хто б що не писав, хто б що не малював і не творив, на цьому буде знак і революції, і війни. І звичайно, воно все буде певним чином проявлятися і зрозуміло, що людина, яка пише, не зможе обминути цю тему.
Тарасе, як ви вважаєте, у що може вилитися в майбутньому переселення людей?
Я впевнений у тому, що будь-яку серйозну річ не можна зводити до одноманітної відповіді. Насправді в нашій країні переселенці – це не в’язні концтабору, які позбавлені своєї особистості, і яких возять-перевозять і вирішують, що з ними робити. У нас все ж таки доволі вільна країна і переселенці є різні.
Є люди, які втікали з-під обстрілів, люди, які рятували своє життя, є люди, які не змогли там жити через психологічний дискомфорт, люди, яких звідти витиснули через інші погляди – життєві чи політичні. Є люди, які їхали будь-куди, бо мали таку можливість. Вони є забезпеченими і вільними і не прив’язаними до певного способу життя.
З боку переселенців є і невдячність, і вимоги до нас. Вони думають, що ми їх маємо приймати по-іншому, якось завзятіше. А є люди, які просто вдячні за те, що вони мають куди прихилитися, і що вони живі і діти їхні з ними. Є люди, які готові тут залишатися. Натомість є люди, які пересиджують тут з вірою і надією про повернення додому. Є такі, які бачать переваги життя (тут – «Вголос»), є такі, які готові приймати тутешні обставини, культуру, мову. А водночас є і переповненні агресією і ворожнечею, котрі хочуть робити все по-своєму.
Тобто, повторю, люди є різні і наслідки від цього будуть також дуже різними. Може бути і інтеграція, і спротив. А тому, думаючи про майбутнє, про стратегію, важливо помогти тим, кому ми можемо помогти.
І відходячи від теми переселенців: ви є членом наглядової ради громадського об’єднання «Європейська Галицька асамблея». Чим ви там займаєтеся і чому вирішили вступити в цю організацію?
Ця організація доволі молода. Її мета – це створення громадянського суспільства і місцевого самоврядування у Галичині. Чому у Галичині? З двох причин. Я вважаю, що Галичина, як і інші регіони України, має свої особливості. Також я переконаний в тому, що єдності українського народу тут немає. Мова йде не про український патріотизм, а про регіональні особливості.
Я вважаю, що Галичина не є кращою від Волині чи Півночі, Закарпаття чи ще якогось регіону, але вона не є гіршою, і мені здалося цінним на благо всієї України і на благо кожної людини не проминати цей рівень регіональної організації.
З’ясувалося, що коли з Києва дбають про Львівщину, то загалом зробити це неможливо. Натомість тільки реальне громадянське суспільство, реальна влада на місцях може бути корисною людям, які там живуть, а, відповідно, може і збагатити цілу палітру держави. Такі переконання привели мене до «Європейської Галицької асамблеї».
До речі, організація тільки починає працювати і наразі йдеться про кілька проектів у кількох галицьких містечках, пов’язаних з місцевими громадами. Дуже важливим є створення мережі людей, які розуміють, що будучи українцем, також варто бути галичанином.
Розмовляла Ольга Куровець, «Вголос»