Одна з історичних місій України – нагадувати Європі про різницю між цінностями і цінами, каже письменник Юрій Андрухович.
Літератор, який днями побував у Сербії, розповів ВВС Україна про те, чому він вважає позицію сусідніх з Україною держав зрадою, чому література не врятує світ і за що багато сербів люблять Володимира Путіна.
Ви написали книжку есеїв про середню Європу ("Моя Європа" – Ред.), часто виступаєте на літературних фестивалях південно-східної Європи. Як, на вашу думку, трагічні події в Україні змінили цю середню Європу?
Якоюсь мірою її не стало. Але це не тільки у зв’язку з Майданом. Майдан нічого вже не змінював, він лише проявив ці тріщини, розколини, які тепер існують у цьому середньоєвропейському тілі. Думаю, початком цього стало східне розширення ЄС. Тобто, починаючи з 2004 року, є якийсь передовий загін центрально-європейських країн, які більш європеїзовані, і якийсь там ар’єргард, який також рухається за ними в тому загальноєвропейському напрямку.
Майдан проявив те, що центрально-східна Європа перестала бути солідарною. Ми в Україні дуже відчуваємо і високо цінуємо підтримку і солідарність трьох балтійських країн, якщо говорити про цю смугу. І вже меншою мірою, але все ще традиційну підтримку Польщі, в якій, на мій погляд, відбувається великий спад проукраїнських настроїв.
Натомість, за моїми спостереженнями, ми, крім Польщі, взагалі не маємо підтримки, домінуючої симпатії в жодній іншій слов’янській країні. Я назвав би це, може, навіть і зрадою. Виявляється так, що українську перспективу та майбутнє німці або шведи відстоюють з більшим темпераментом, ніж наші безпосередні сусіди, з якими у нас так багато спільного.
Куди зараз цивілізаційно та ідеологічно прямує ця середня Європа? В умовах економічної кризи важливіший прибуток чи демократія?
Ці речі просто не співіснують в одній площині – маю на увазі економічну кризу, яку, здається, вже подолано, і, з іншого боку, ідеали. За будь-якої економічної кризи ми повинні пам’ятати, що в нас не буде нічого доброго від нехтування цінностями.
Протиставлення цінностей і цін – це дуже характерний посткризовий європейський синдром, коли про цінності перестали думати, а думають про ціни. У зв’язку з чим, наприклад, президент Франції, постачаючи Росії який-небудь “Містраль”, навіть не вдається до виправдальної ціннісної риторики. Він просто говорить, що це коштує два мільярди євро, і все. Це єдиний аргумент: "Це коштує два мільярди євро, і чого ви від мене хочете?".
Отже, Україна в цій історичній ситуації вже зараз виконує цілком особливу роль у тому сенсі, що нагадує: є цінності, а не тільки ціни. І ми за них клали наші життя. А ви тепер відштовхуєте це. Ви відштовхуєте власне майбутнє.
Яка роль митця-письменника в “розколах” Європи, які фактично нагадують холодну війну? Чи письменник має стояти осторонь і спостерігати, чи навпаки – активно брати участь у цьому суспільно-політичному житті та дискурсі?
Кожен письменник як самостійна індивідуальність вирішує це для себе сам. Це значною мірою залежить від його суспільного темпераменту.
Для себе я обрав лінію активної участі в якихось процесах. Це не верхня вирішальна палуба політичних процесів, але це один із рівнів, на яких також відбувається і робиться політика.
Але я не хочу сказати, що це універсально для всіх. І я не маю жодних докорів чи претензій щодо письменників, які вирішують стояти осторонь і спостерігати. Бо, стоячи десь там на дистанції, спостерігаючи, вони можуть тим самим бачать цю ситуацію набагато краще, і це десь у їхній творчості зможе відобразитися. Тому я за те, щоб кожен письменник сам собі поставив це запитання, яке ви ставите мені, і сам на нього відповів.
Залишається враження, що сербське суспільство краще розуміло Помаранчеву революцію 2004 року, ніж Майдан у 2014 році. Мало представників сербської культурної еліти однозначно сказало: "Так, Україна окупована Росією і захищається". І це при тому, що обидві держави прагнуть інтегруватися до ЄС. Чи можуть літературні зустрічі певним чином прокласти міст понад прірвою між Сербією і Україною?
Наївно вважати, що літературні зустрічі врятують цей світ. Літературні зустрічі виконують значно складніше завдання – вони сприяють порозумінню між окремо взятими людьми. Але вони не можуть спричинити зміну якихось міждержавних чи міжнаціональних стосунків.
Іншими словами, хоч які геніальні українські твори ви перекладете і видасте в Сербії, насправді це не змінить суттєво небажання Сербії зрозуміти суть агресії російської, зрозуміти суть цього конфлікту і стати на бік України. Дуже наївно сподіватися, що література це змінить. Література завжди працює з окремо взятою людиною. Літературний текст – це діалог. Це розмова двох людей – автора і його читача. Письменник не оперує масами, народами, соціальними спільнотами. Це інше поле діяльності.
Чи є трішки бурлеску, або навіть буфонади, в тому, що Ви виступаєте в місті Новий Сад, в якому президентові Російської Федерації Володимиру Путіну надали статус почесного громадянина, і взагалі у державі Сербії, де Путін є чи не найпопулярнішим політиком поза межами СНД?
Щиро скажу, я про цей факт нічого не знав. А з іншого боку, навіть знаючи наперед про почесне громадянство Путіна в Новому Саді, я не відмовився би від приїзду сюди. Я не робив би з цього приводу якихось демаршів, пам’ятаючи, знову ж таки, про ту хвилю – умовно назвемо її хвилею прагматизму – яка залила сьогоднішню Європу. І пам’ятаючи про те, що всі платять за російський газ свою ціну. Можливо, Сербія платить свою ціну в такий спосіб, що любить Путіна.