В інтерв’ю відомий український журналіст, автор і ведучий історичної програми «Машина часу» на «5 Каналі», письменник уродженець Івано-Франківська Олег Криштопа наголосив, що 2014 рік запам’ятається українцям не книжками чи фільмами, а Майданом і російсько-українською війною, розповів про своє перебування в російському полоні і звернув увагу на те, що Росія відповідає стереотипному уявленню про неї як про поліцейську державу із зазомбованим суспільством; він переконаний, що зміни в країні починати треба кожному із себе.
— Які найголовніші події року, що минає, найбільше запам’ятаються українцям і будуть вписані в нашу історію?
— Навряд чи буду оригінальним: запам’ятаються, звісно, не книжки чи фільми, а Майдан і російсько-українська війна.
— Олеже, ви брали активну участь у Революції гідності, майже щоночі охороняли столичний Майдан, разом з колегами по цеху 29 грудня їздили до Межигір’я, де була розташована резиденція тодішнього президента Віктора Януковича, а також до маєтків лідера «Українського вибору» Віктора Медведчука і прем’єра Миколи Азарова. З огляду на це, схоже, невідомі спалили тоді ваш автомобіль. Що керувало вами? Чи було у вас відчуття страху за себе і рідних?
— Страх, звісно, був. Неприємний і липкий, як піт. Що цікаво: страх зникає якраз у найкритичніші моменти, в гущавині подій… Коли запалили авто, то я вибіг у 20-градусний мороз у светрі із сокирою в руках. Ще пам’ятаю, як у ніч на 19 лютого, коли був штурм Майдану, кидали у вогонь якісь поліняки. По той бік ледве вгадувалися «беркутівці» в обладунках. Тоді вже стріляли вогнепальними, у нас із друзями не було ні касок, ні бронежилетів, але і страху не було. А от на відстані він з’являвся. Сидиш вдома, дивишся телевізор — страшно. Приїздиш на Майдан — уже ні… Правда, 20 лютого вранці я побоявся піти на Майдан… Я знаю кількох людей, які взагалі позбавлені почуття страху, проте це радше винятки. Що керувало? Розуміння, що якщо не подолати страх зараз, то він буде постійним.
— Завдяки Майдану в Україні відбулася зміна влади. Чи виправдовує нова влада ваші сподівання?
— Частково, якщо ці сподівання взагалі були. Є більш-менш адекватна зовнішня політика і принаймні декларації на проведення реформ. Бракує передовсім відкритості і зв’язку з громадськістю та відповідей на запити цієї самої громадськості.
— Що потрібно для реальних змін у країні? Що треба робити кожному українцеві зокрема і керівництву держави, аби Україна почала вибиратися із кризи?
— У мене нема рецептів. Я особисто робитиму те, що й робив, — працюватиму журналістом, висвітлюватиму у міру можливостей проблеми, вказуватиму на них суспільству. Та розказуватиму про історію. Єдине, що точно можу сказати, — потрібно перестати перекидати відповідальність на іншого. Кричати «нас зливають!», «які вони всі там!», а після цього іти на роботу і брати дрібненькі хабарі чи смітити навколо, не економити газ і електроенергію і т. ін. Починати треба із себе.
— Згадую резонансний випадок, коли на початку квітня ви як журналіст «5 Каналу» за редакційним завданням разом зі знімальною групою поїхали в Чернігівську область на українсько-російський кордон знімати російські танки і були там на кілька годин затримані росіянами, мовляв, ви персона нон ррата в Росії. Як це вплинуло на вас?
— Ніяк не вплинуло, хіба що довелося поміняти плани на літо і не поїхати відпочивати в Сибір (Сміється. — Авт.)… Це була перша моя спроба потрапити в Росію — переконатися, чи вона взагалі існує і що це не міф такий, як Бабай, наприклад. Насправді ми їхали перевірити інформацію про російські танки на кордоні — це 200 км від Києва. Але далеко не заїхали — мені справді заборонили в’їзд на рік без пояснення причин, у водія (до речі, з ім’ям Тарас Шевченко) знайшли майданівські наліпки, в оператора — паспорт з львівською реєстрацією — «точно «Правий сектор». Були 5 чи навіть 6 годин допитів; ні їсти, ні пити, ні навіть у туалет піти; тільки золоті зуби прикордонників і «ефесбешників»; потім — зняття відбитків пальців, фото у профіль і фас; якісь безглузді розмови про «Правий сектор»: «Єсть лі у вас друзья в «Правом сєкторє»?», «сколько блокпостов правого сєктора от Кієва до рраніци?» і т. д. Словом, Росія таки існує і відповідає стереотипному уявленню про неї як про поліцейську державу із зазомбованим суспільством.
— У складі нового парламенту є чимало журналістів. Загалом яким є ваше ставлення до того, що колеги по цеху йдуть у велику політику? Чи пропонували й вам якісь політсили прохідне місце в списку на цих виборах?
— Ставлення? «У кожного своя доля і свій шлях широкий». Шкода, що професію залишили кілька хороших журналістів. Мені — не пропонували. Якби навіть пропонували, швидше за все, відмовився б. Хоча… всяке буває. Мене міг би спокусити новий досвід.
— Ви — автор низки книжок, зокрема резонансного художнього репортажу «Україна: масштаб 1:1». Чи пишеться вам після Майдану, в такий буремний для країни час?
— «Україна: масштаб 1:1» — це хоча й художні, але все ж репортажі. Щоб написати таку книжку, треба багато і насичено їздити. Зараз же я переважно у Києві. Мені доводиться щотижня писати доволі великий текст — сценарій для історичної програми «Машина часу», що виходить на «5 Каналі». Наступного року ці сценарії (а також сценарії мого друга і колеги Андрія Охрімовича), літературно оброблені, мають вийти окремою книгою у видавництві «КСД». Там буде і розвінчання міфів про братні народи, і про Шевченка та Гоголя, і про Холодний Яр, і про бій під Гурбами і ще багато-багато чого іншого. Ще збираюся нарешті завершити давно початий роман на документальному матеріалі — про радіо «Афродіта». Це у 1943—1945 роках було таке повстанське радіо в Карпатах. Одним із ведучих був бельгієць, учасник УПА Альберт Газенбрукс. Що примусило бельгійця ризикувати життям «за нашу і вашу свободу», тут, в Україні, за сотні кілометрів від дому, де залишилися дружина і маленька донька? На це запитання і намагаюся знайти відповідь у новій версії Одіссеї.
Намагався писати репортажі про Майдан, але поки що не дуже виходить, ще надто болить. Крім того, популярну тему одразу «закакали» безліччю книг, як хороших, так і не дуже. Тож якщо писати, то треба додати щось справді нове.
— Як, на вашу думку, зміниться життя українців наступного року?
— Якось десь почув таку дефініцію часу — «те, що змінюється, не змінюючись». Життя тепер таке непередбачуване, що загадувати аж на рік наперед — справа невдячна. Сподіваюся, все буде добре.
Галичина