На думку професора, доктора медичних наук, викладача Івано-Франківського національного медуніверситету Ростислава Ступницького, волонтерський рух в Україні наразі розвивається дещо хаотично. Такий висновок він зробив після двох особистих поїздок на схід, причому у складі двох різних груп. Перша була у вересні з львівськими волонтерами. Тоді Ростислав Миколайович працював там, один час навіть очолював департамент охорони здоров’я Львівської ОДА. А вдруге повіз допомогу нашим військовим уже з івано-франківськими «афганцями», перебравшись через певні обставини до нашого обласного центру. І ось порівнюючи ті поїздки, аналізуючи інформацію, отриману безпосередньо від бійців та їх командирів, побачив, що просто є необхідність скоординувати цю діяльність, зробити її якомога ефективнішою. Але спершу ми запитуємо традиційно: що спонукало пана Ростислава при його доволі серйозній і клопіткій посаді зайнятися й волонтерською діяльністю?
– Можливо, це прозвучить пафосно, але на моє глибоке переконання, доки кожен не зрозуміє, що у наше життя і на нашу землю прийшла війна, доки кожен не усвідомить, що допомагати нашим воякам треба в будь-який доступний спосіб і в ім’я цього відмовитися від багатьох приємних звичних речей, доти не буде ні миру, ні єдиної країни… Про що ми всі так мріємо… — каже Р. Ступницький. — Тому я вирішив, що мій фах і досвід теж будуть придатні для допомоги нашим військовим. Коли зацікавився цим питанням, то, отримуючи інформацію з газетних публікацій, телерепортажів, мені вже стало зрозуміло, що не все на цій нашій війні так просто. Вирішив переконатися на власному досвіді. Спершу, до речі, розпитував своїх студентів, які десь щось про це знали, в тому числі й завдяки особистій участі, далі вже спілкувався з медикамиѕ На перший погляд вимальовувалася ніби чітка картина. Волонтери зібрали кошти, речі, віддали їх у відповідний центр. Там все посортували, розподілили, і виїхала колона, котра привезла бійцям те, що їм необхідне. А насправді (це вже результат особистих спостережень під час власних поїздок і спілкувань з військовими) виходить, що ми їм привеземо, те вони і мають. І це я чув, і коли їхав на схід зі львівською «Самообороною», і коли побував там з товариством іванофранківських «афганців». Проблема виявилася сама собою. і це дуже серйозна річ, бо виходить на таке, що саме завдяки волонтерській діяльності наші військові мають що з’їсти, у що одягтися, чим зігрітися тощо. Але, з другого боку, чомусь про волонтерський рух останнім часом фактично немає інформації. Його доволі добре висвітлювали під час передвиборчої кампанії, а потім чомусь пішов спад. Можливо, комусь і не потрібно було, щоб ця інформація поширювалася в ЗМі. Почало складатися враження, що населення вже не так охоче допомагає армії, зокрема і в зв’язку з перемир’ям. Хоча це далеко не так. З другого боку, можливо (ще не раз повторюватиму цей месідж), все, що ми самі зібрали, зробили, передали, привезли, те солдати і мають.
Власне, на тему забезпечення нашого війська, мабуть, треба говорити окремо. Її треба вивчати більш поглиблено, в тому числі й правоохоронним органам. Скажімо, на мене поклали обов’язок формування аптечок. Зайнявшись цим, дійшов висновку, що тут, по суті, створився цілий бізнес. За прикладами далеко йти не потрібно. Скажімо, в інтернеті можна знайти, що такий препарат як «целокс» (потужний кровоспинний засіб) продають за ціною 1 084 гривні, хоча свого часу його закупили по 20 євро. Скільки це тоді було?.. Гривень 300, може, трошки більше, але ж не тисяча! Аналогічна ситуація і з пірулками для знезараження води. Для наших військових, котрі перебувають у степовій зоні, де є проблема із водопостачанням, — питання дуже актуальне.
– Куди саме ви їздили?
— На Луганщину. Спершу в розташування 3-ї, 24-ї та 80-ї бригад, а вдруге — в місто Щастя. Це, по суті, передова, де дислокований 92-й батальйон.
– Традиційно в таких інтерв’ю запитую: які враження і які висновки зробили з цих поїздок?
— І одних, і других — маса, причому чимало позитивних. Скажімо, порівняно з вереснем, коли вперше побував на сході, значно зріс бойовий дух наших військових. Кращим стало забезпечення, принаймні все необхідне у бійців є. Також помітив, як змінилося, знову ж таки, в кращий бік, ставлення місцевого населення до української армії, яке на початках було, м’яко кажучи, не прихильне. і це сталося в першу чергу завдяки тим добрим справам, котрі робили військові. Адже всім відомо, яка масована інформаційна атака була щодо них: «Карателі» і таке інше. В результаті тамтешні жителі побачили зовсім протилежне. Наприклад, наші військові взяли під свою опіку школу-інтернат у місті Щастя, бо, як розповів командир батальйону, діти там фактично навіть не мали що їсти. Бійці ділилися своїми припасами, й тими також, що привезли волонтери. Щоправда, тут виникає запитання: чому держава не виконує ці функції? і, власне, таких запитань буде чимало. Та, повертаючись до основної теми, зазначу, що також приємно було відзначити: серед військових було чимало бійців з тієї ж Луганщини, Харківщини тощо. Тобто місцевих жителів. Це, по-перше, той самий аспект щодо довіри до нашої армії і, головне, що в цих регіонах також є українські патріоти, котрі, до того ж, знають місцеву специфіку, нюанси людських стосунків серед тамтешнього населення.
Чи не найяскравіші враження в тих поїздках — це безпосереднє спілкування з військовими: це дивовижні люди і колосальна енергетика патріотизму і почуття обов’язку. Завдяки цим розмовам довідалися конкретно про їх потреби та проблеми наших бійців на фронті. Скажімо, війську нібито приділяють певну увагу, хоча, знову ж таки, волонтерська допомога залишається дуже важливим фактором боєздатності наших військ. Але у тому-то й проблема, що увагу акцентують саме на військових та поза нею, по суті, залишилися їхні сім’ї. Це я відчув у розмовах з самими солдатами та їх командирами. і боєць на передовій буде впевненіше почуватися, коли знатиме, що дружина і діти забезпечені, коли не перейматиметься, чи мають за що вони заплатити комунальні послуги, вартість яких зростає щомісяця, купити собі їжу, одяг тощо. За рахунок лише волонтерів, які б, скажімо, брали такі сім’ї під опіку, цю проблему не розв’яжеш. Зрештою, це було б і не правильно. Подивіться, скільки у нас різних міністерств, відомств, а де ж результати їх діяльності? Так само виникає аналогічне запитання до державних структур, якщо подивитися на те, чим воюють наші солдати. Це ж мало не музейні експонати! Якщо є якісь більш сучасні зразки техніки, то дайте їх. Нехай будуть і не зовсім справні — відремонтуємо, кажуть бійці. До речі, і волонтери в цьому можуть їм допомогти. Тільки ж самої техніки вони не мають. Її теж повинна дати держава.
Як і вирішити питання з медичною допомогою. Якщо медикаментів вистачає, то, перебуваючи в батальйонах, зауважив зі слів бійців, що є нестача у відповідних фахівцях, які могли б надати кваліфіковану першу допомогу на полі бою. Йдеться про фельдшерів, санітарів тощо. Система військової медицини, як бачимо, з якихось причин ситуацію самостійно залагодити не може. Якби було оголошено воєнний стан, то таких спеціалістів можна було б просто мобілізувати. Але воєнного стану немаєѕ Чимало медиків пішли на війну добровольцями. Здебільшого це лікарі. Але, знову ж таки, їх не так багато, щоби забезпечити потребу в них. До того ж, вважаю, що, скажімо, кваліфікованому хірургові не місце в землянці. Він повинен перебувати там, де може бути найбільш корисним. Для надання першої допомоги достатньо і спеціаліста середньої ланки. На жаль, поки що не бачу, щоби робили якісь кроки в цьому напрямі…
– Ну і спостерігається хаос у волонтерській службі…
— Ні, такого сказати не можна… Скоріше — відсутність скоординованих дій… У нас є чимало громадських організацій і чи не кожна намагається допомогти чимось нашій армії. На жаль, я помітив, інколи буває так: хлопці, будемо туди щось давати. А чи потрібно воно солдатам, чи ні, виходить питання другорядне. В результаті бійці отримували бронежилети, які ні від чого не захищали, незручні й поганої якості одяг та взуттяѕ Замість того, щоб усім, хто на теренах нашої області займається волонтерською діяльністю, зібратися разом і утворити якийсь єдиний штаб, чи координаційний центр, котрий би упорядкував все це, зумів би акумулювати грошову допомогу, яка надходить від людей. Бо ж доволі часто наші бійці потребують таких речей, котрі коштують доволі дорого і котрі невеличка громадська організація просто не в змозі придбати, наприклад, тепловізор, чи польову кухню, не кажучи вже про безпілотник.
Та найголовніше в цій роботі — виходити не з того, що хтось щось принесе чи передасть, а із потреб бійців. Скажімо, наша група, в якій їздив я, наразі опікується вже згаданим 92-м батальйоном. Ми зав’язали контакти один з одним. Знаємо, що потрібно солдатам, вони, своєю чергою, можуть зв’язатися з нами, якщо виникне потреба в чомусь ще. Зараз, наприклад, нас попросили допомогти забезпечити одну з частин машинами «швидкої допомоги», щоби перевозити поранених. Це якраз по моїй лінії. Їх вдалося знайти, щоправда, деякі з них потребують ремонту, який наразі й виконуємо. Не заперечую, можливо, й десять пар взуття, якщо б туди привезли, теж не завадили б, але в цей момент більш нагальна проблема — це «швидкі», і ми допомагаємо її вирішити.
Немаловажна деталь — організація поїздки. Коли віз допомогу разом з товариством наших «афганців», то це може бути просто прикладом, як потрібно облаштовувати такі речі. Вони ж підтримують контакти з аналогічними організаціями в інших регіонах України, тож нам сприяли і ветерани з Харкова та Луганська. Це надзвичайно допомогло, адже ми були на територіях, де діяв особливий режим і пересуватися було непросто. Але ми без проблем доїхали до основного пункту призначення і передали, як кажуть, з рук у руки нашу допомогу. Бо, як правило, буває, що машина доїжджає до першого блокпосту, там її розвантажують, і подальша доля тих речей невідома. Також не секрет, що трапляється, коли волонтерська допомога опиняється не у бійців, яким вона призначена, а на місцевих ринках. Тому і кажуть нам солдати: маємо те, що ви нам привезете. Гарантія того, що боєць отримає нашу допомогу від якихось інших структур, на жаль, дуже і дуже сумнівна. Переконався в цьому під час своїх поїздок, як і в тому, що від волонтерів і надалі багато залежатиме. Бо війна навряд чи швидко закінчиться. І водночас в наших колах порушено і таке питання, як відповідальність волонтерів за те, що вони передають армії. Йдеться не лише про те, що людина через незнання придбала недоброякісний бронежилет, про що вже згадував. А якщо хтось захоче так робити навмисне? З’являться, скажімо, лжеволонтери, які можуть привезти бійцям протерміновані ліки, якщо не гірше — заражені продукти харчування? Тому за цією діяльністю потрібен жорсткий контроль, а він можливий лише в умовах чіткої організації. У нас в області є чимало чесних, відповідно підготовлених людей, котрі займаються волонтерською діяльністю за покликом серця. Єдине — аби вони тільки мали бажання об’єднатися та розробити чіткі правила гри. До речі, практично це зробити нескладно. Єдине, щоб ми тільки позбулися отого нашого традиційного: на два князівства сім гетьманів.
– Ростиславе Миколайовичу, ви вже втретє збираєтеся виїжджати на схід. Розумію, коли цим займаються молодші люди, котрі, крім усього іншого, мають якусь екстремальну жилку. А ви все ж — професор, людина з іменем, посадоюѕ А там йде війна, різне може трапитися.
— Чому вирішив цим зайнятися, ми вже говорили. А щодо війни, то, знаєте, саме там почув дуже цікаву думку від бійців та їх командирів. Що це не є типова війна. Це війна політиків. І вони мали б домовлятися про її припинення. Бо якщо політики цього не робитимуть, то домовлятимуться самі військові, але вже без цих політиків. Спокійно це говорю, бо мене навіть попросили донести до людей ці слова…
P. S. Поки цей матеріал готували до друку, в Івано-Франківську вже почалося конкретне вирішення деяких питань, про які говорив професор Ростислав Ступницький. Зокрема, як днями зазначив один із керівників нашої «Самооборони» Юрій Лоп’янецький, фактично вже створено логістичний центр, в якому буде зосереджено всю інформацію щодо вихідців з Прикарпаття, які воюють, перебувають у полоні, поранені, загиблі… По суті, обліковуватимуть родини бійців, ну і, звісно, координуватимуть усю волонтерську діяльність.