Двадцяту річницю встановлення дипломатичних відносин Білорусь і Польща зустріли в стані, близькому до холодної війни.
Відносини з Польщею особливо значущі для Білорусі в силу сусідства і тісного переплетення історичної долі двох народів. У 1991 році Польща підтримала процес набуття Білоруссю незалежності, 2 березня 1992 сторони встановили дипломатичні відносини. У тому ж році був підписаний договір про добросусідство і дружню співпрацю. У числі іншого Білорусь і Польща погодилися з принципом непорушності кордону.
З тих пір стан діалогу в політичній сфері не відрізнялося стабільністю. У першій половині 1990-х років політики двох країн спілкувалися дуже активно. У другій половині 1990-х років контакти звузилися, але повністю згортати відносини з офіційним Мінськом офіційна Варшава не поспішала, вважаючи, що збереження контактів дає можливість впливати на ситуацію в Білорусі.
Крім того, напередодні вступу в ЄС Варшава вважала, що активність в білоруському напрямку посилить польські позиції в Брюсселі.
Однак, всупереч цим очікуванням, Білорусь в політичному відношенні все більше віддалялася від Євросоюзу, а Польща в очах офіційного Мінська знайшла статус головного ворога. У 2005 році каменем спотикання стала проблема розколу білоруського Союзу поляків, що стався не без участі влади країни. Загострення пристрастей досяг такої сили, що в 2005-2007 роках Білорусь і Польща згорнули взаємодію не тільки на вищому рівні державної влади, а й на рівні окремих адміністративних одиниць.
Зі стану застою діалог почав виходити восени 2008 року, після того як білоруська влада зробили ряд політичних поступок ЄС. Польські політики позитивно оцінили зміну політики Мінська і висловилися за підключення Білорусі до програми «Східне партнерство», одним з ініціаторів якої виступила саме Польща.
Початок спілкування на рівні офіційних структур поклала зустріч міністрів закордонних справ двох країн в Біловезькій пущі у вересні 2008 року. Ще більш активним стало взаємодія в 2009 і 2010 роках, охопивши рівень урядів та зовнішньополітичних відомств.
Активізація політичного діалогу посприяла розширенню договірно-правової бази двостороннього співробітництва. Найбільш значимою стала угода про принципи малого прикордонного руху, підписана у Варшаві в лютому 2010 року. Реалізація цієї угоди дозволяла полегшити порядок перетину державного кордону громадянами Білорусі та Польщі, які проживають в 30-кілометровій прикордонній зоні.
У 2010 році голова польського зовнішньополітичного відомства Радослав Сікорскі провів кілька зустрічей з Олександром Лукашенко, намагаючись переконати в необхідності демократизації політичної системи. У свою чергу, білоруський офіційний лідер в лютому 2010 року зауважив, що у відносинах між Білоруссю і Польщею існують всього лише непорозуміння, які можна подолати при наявності доброї волі.
Втім, повного взаєморозуміння сторонам досягти не вдалося навіть в умовах політичної відлиги. Польська сторона відмовлялася повністю і беззастережно визнавати внутрібілорускі політичні реалії. Польські політики висловлювали намір і далі підтримувати громадянське суспільство в Білорусі і продовжували контактувати з білоруською опозицією.
З польської території продовжували (і продовжують донині) віщати на Білорусь джерела альтернативної інформації – телеканал «Белсат» і «Радие Рация». Також продовжувала діяти програма Калиновського, на підставі якої в польські вузи приймалися молоді білоруси, позбавлені можливості вчитися на батьківщині з політичних мотивів.
У свою чергу, білоруська влада не поспішали засвоювати європейські цінності і по суті лише імітували демократичні процеси. Більш того, на початку 2010 року вони посилили тиск на членів невизнаного Союзу поляків, що призвело до відкликання з Мінська польського посла.
Роздратування, накопичене обома сторонами, прорвалося в грудні 2010 року після брутального фіналу президентських виборів в Білорусі. Офіційна Варшава відмовилася визнати чергову перемогу Олександра Лукашенко і звинуватила його у фальсифікації результатів голосування.
У січні минулого року польська сторона активно підтримала пропозицію про введення «іміджевих» санкцій щодо білоруських офіційних осіб. В цей же час у Варшаві пройшла конференція донорів білоруської демократії. У свою чергу, Мінськ звинуватив Польщу в причетності до спроби організації державного перевороту.
В минулому році білорусько-польські відносини перебували в стані «холодного миру». До повного розриву не прагнула жодна зі сторін. Більше того, до Мінська прибув новий польський посол Лешек Шерепка. У квітні 2011 року він вручив вірчі грамоти Олександру Лукашенко і приступив до виконання своїх обов’язків.
Втім, жодна з проблем, що накопичилися в двосторонніх відносинах, вирішена не була. Політичний діалог залишився в замороженому стані, причому охолодження торкнулося і дипломатичного рівня. Критичну позицію Польщі щодо офіційного Мінська підтримували ЄС і США. У свою чергу, білоруська дипломатія намагалася заручитися підтримкою країн СНД.
Складність відносин відбилася і на ситуації з введенням в дію угоди про малий прикордонний рух. У червні минулого року білоруська сторона визнала, що всі процедури з ратифікації цієї угоди завершені. Проте офіційний Мінськ пов’язав передачу ратифікаційних грамот з відмовою Польщі від застосування політики санкцій щодо Білорусі. Оскільки польська сторона дати подібні гарантії відмовилася, угода в дію не вступило.
З осені минулого року сторони вже не намагалися приховувати взаємного невдоволення. Для вираження цього невдоволення використовувалися будь-які приводи, будь то переміщення білоруського культурного центру з Білостока до Варшави або демонстрація по білоруському телебаченню фільму про події 1919 року з явно антипольським підтекстом.
Не сталося і зближення на грунті «Східного партнерства». Більш того, його варшавський саміт у вересні минулого року ознаменувався скандалом: білоруська сторона відмовилася брати участь.
У жовтні минулого року на прес-конференції для російських ЗМІ Олександр Лукашенко назвав Польщу заспівувачем антибілоруської політики ЄС. Він також звинуватив поляків у прагненні відновити кордон в тому вигляді, в якому вона існувала до початку Другої світової війни, тобто «відтяпати у нас частину Західної Білорусі».
Результатом цієї ескапади стало вручення білоруському послу у Варшаві ноти протесту. У ній повідомляти, що польська держава не має наміру змінювати кордон з Білоруссю. У свою чергу, білоруський МЗС заявив, що із задоволенням сприймає польські роз’яснення, але вважає, що дії Польщі не повною мірою відповідають духу добросусідства.
Початок нинішнього року ознаменувався переходом відносин в стан холодної війни. У лютому по білоруському телебаченню був показаний черговий фільм, в якому Польща звинувачувалася у фінансуванні не тільки білоруської опозиції, а й «бойовиків», які підривають основи білоруської стабільності.
В цей же час в Білорусь не була допущена група польських парламентарів (членів комісії зі зв’язків з поляками зарубіжжя), яка прямувала на зустріч з представниками невизнаного владою Союзу поляків. Недопуск мотивувався тим, що візитери не отримали запрошення з боку Національних зборів Республіки Білорусь.
Черговим кроком у напрямку холодної війни стали відкликання з Варшави білоруського посла і фактична висилка польського посла з Мінська в кінці лютого.
Складно сказати, що спонукало білоруську владу вчинити саме таким чином: прагнення помститися «улюбленому ворогу», бажання сподобатися певним силам в Москві або, навпаки, створити додаткові труднощі у розвитку діалогу між Росією та ЄС. Однак потрібно визнати, що офіційний Мінськ недооцінив рішучість європейських структур і держав виступити з солідарних позицій. Як наслідок, конфлікт Білорусі з Польщею швидко переріс у конфлікт Білорусі з усім Євросоюзом.
Від’їзд послів став демонстрацією тупика, в якому опинилися Мінськ і Варшава через двадцять років після встановлення дипломатичних відносин. Небажання сторін поступатися принципами укупі з ейфорією, що охопила білоруську владу у зв’язку з поглибленням інтеграції з Росією, не дають підстав сподіватися на швидке врегулювання.