Тарарас Парфан, кандидат в народні депутати по мажоритарному округу № 86, в інтервю місцевій газеті "Свово народу" розповів, що його штовхнуло вступити у виборчу боротьбу та перші кроки в статусі народного обранця.
– Чому й для чого Ви прийняли рішення йти в депутати?
– Мій життєвий шлях має певні етапи політичного формування. Він є послідовним і поступовим. Політикою займався ще в юні роки. В кінці 80-х, студентські роки, ми робили багато речей, які викликали страх та нервові зриви у тодішньої влади, адмінісирації інституту. Врешті, 1991 рік. Незалежність. Мрія збулася. Однак, комуністи почали будувати Українську державу під себе, незважаюч на потреби людей. Тому знову довелося зайнятись політикою. 2002-2012 роки – це новий етап політичного розвитку. Пройшов через Майдан, .державну службу, депутатсво у місцевих радах. З досвіду прийшло розуміння того, що сьогоднішня система управління є неефективною, більше того, – шкідливою для будівництва і розвитку держави. Україні потрібні кардинальні реформи, через які пройшли держави колішнього «соцтабору» та більшість пострадянських країн. Реалізувати їх можна тільки шляхом ухвалення цілої низки законів у Верховній Раді. Для цього потрібно сформувати у парламенті патріотично налаштовану демократичну більшість.
З відновлення мажоритарних округів у місцевої еліти, яка насправді хоче долучитися до розбудови свого краю, до будівництва держави, з’явилась можливість реалізувати совї знання, досвід, ідеї. Один із способів для цього – депутатство. У партійні списки таким любдям потрапити важко. А на мажоритарних округах у безпосередньому спілкуванні з людьми, коли постінйо звіряєш свої думки з громадянським ставленням до проблеми, простіше зрозуміти, який вірний спосіб реалізації ідеї потрібно обрати. В процесі спілкування з прикарпатцями в якості депутата обласної ради, я відчув підтримку цінностей, які відстоюю, як політик. Тому було прийнто рішення йти до Верховної ради. Але постало інше питання – з ким? Йти самому? Можна. Але важко потім реалізувати задумане у Верховній Раді. Після особистих зустрічей з Віталієм Кличком відчув його бажання підтримати прикарпатську політичну еліту, щоб вона могла реалізувати ті ідеї, які тут народжуються. Як результат, ми вирішили поєднати зусилля для того, щоб у Верховній Раді реалізувати наші спільні програмні положення.
– Яка сфера життєдіяльності суспільства бачиться Вам нині найбільш проблемною?
– Однією з базових проблем є існуюча в Україні система державного управління. На світанку незалежності були спроби сформувати європейську модель управління. Однак, коли номенклатура побачила, що без райкомів, які ліквідували, не буде прямого впливу центру на території, тоді швиденько повернулися до колишньої схеми, створивши адміністрації. На мою думку, державні адміністрації – це політичний інструмент, калька з колишніх райкомів. Вони служать для реалізації політики правлячої партії і Президента, а не для розвитку території, а не та, яку практикують в Європі.
Я пропоную перевірений часом підхід. Є громада, яка повинна обирати представницький орган, а він, своєю чергою, має формувати виконавчу владу. І так до рівня області. Тоді той, кого вибрали люди, піклуватиметься про них та буде намагатися реалізувати завдання своїх виборців, а не доручення чи накази згори. В такому випадку модель управління формується знизу до верху. Друга складова успішної системи управління – бюджет. Сьогодні він наповнюється знизу до верху і весь акумулюється в Києві, а потім «пересівається» через решето і тільки частинка потрапляє до громад. Як наслідок, в області не вистачає на зарплату працівника бюджетної сфери 235 мільйонів гривень, з них для бюджетників Богородчанщини – 22 млн. грн. Чому? Тому, що навіть за публічною інформацією, гроші використали не за призначенням. Вони для йдуть на резиденції, вертолітні майданчики, дачі, спецтехніку для боротьби з народом, на потреби номенклатури, а не повертаються до тих, хто виробляє продукт, хто заробив ці гроші. Фактично, влада в Україні узурпована групою людей, яка забирає ввесь фінансовий ресурс, а потім на свій розсуд розпоряджається ним, повертаючи крихти кріпакам.
– Не секрет, що ініціативи щодо співпраці із заробітчанами за кородоном вже вкотре стали «передвиборчою незмінною монетою». Чим Ваші пропозиції у цій сфері відрізняються від ідей Ваших опонентів?
– Сьогодні в області важко знайти сім’ю, яка не мала б свого трудового мігранта.
Разом з тим українська держава не надто переймається долею своїх громадян, які стали трудовими мігрантами. В Україні відсутнє законодавство, яке б відзначало статус трудового мігранта.
На відміну від любителів поговорити на тему заробітчанства, я намагаюсь долучитись до вирішення проблем заробітчан. У вересні минулого року з моєї ініціативи у Івано-Франківській обласній раді було створено Тимчасову контрольну комісію з питань вивчення стану дотримання прав трудових мігрантів – вихідців з Івано-Франківської області та членів їх сімей, яку я очолив. За наслідками роботи комісії, обласною радою вже прийнята та реалізовується Програма підтримки трудових мігрантів, а також створено Івано-Франківський обласний Центр підтримки трудових мігрантів.
Для прикладу зазначану, що за останні два роки поляки вивели з економіки нашої області дві третіх своїх інвестицій, а Богородчанщина втратила аж три четвертих капіталу, вкладеного за попередні роки іноземними інвесторами. Без інвестицій економіка розвиватись не буде, а відповідно, і не буде роботи для тих, хто повернеться в Україну.
– Що означає Ваш передвиборчий символ – сварга?
– Проект «Покоління переможців» задуманий і реалізовуєтсья для того, щоб об’єднати зусилля бойків в любові і пошані до своєї історичної спадщини і спрямувати енергетику, нагромаджену тисячоліттями, на реалізацію нового етапу української національної ідеї – будівництва міцної Української демократичної держави. Оскільки ми – бойки, тому й гасло бойківське – «Бо Є!» Логотипом проекту є сварга – стародавній бойківський знак Сонця.
– Чому покоління переможців?
– Бо вважаю, що прийшла пора в Україні брати на себе відповідальність за майбутнє держави тому поколінню, яке формувалось в процесі розвитку Української держави, поколінню. Яке ще є молодим, але вже має досвід управлінської роботи і політичної боротьби. Одним із найкращих представників цього покоління і є Віталій Кличко, який вже у професійній діяльності, а зараз і в політиці, демонструє, що його покоління має право називатися переможцями.