Керівники демократичних країн, міжнародні спостерігачі та організації, українська і зарубіжна преса – усі в один голос називають останні вибори до Верховної Ради України нечесними і недемократичними, такими, що не відповідають реальному волевиявленню громадян. У той же час наша влада надалі впевнено заявляє, що це були найчесніші і найпрозоріші вибори за часів Незалежності. Така позиція і поведінка можновладців спонукає до порівнянь з Радянським Союзом, з якого сучасні керівники країни ніяк не можуть вилізти і, схоже, всіляко прагнуть туди повернутися. Бо саме в ті часи вибори проводили із майже 100-відсотковим для влади результатом, але без права вибору для народу. Після виборів, звісно ж, лунали заяви про торжество демократії і вільне, найчесніше волевиявлення. Серед цих сумних і навіть ганебних для українців сторінок радянської історії, коли мільйони громадян регулярно виконували безглуздий ритуал вкидання бюлетеня в урну (часто навіть не заглядаючи у нього), можна віднайти і героїчні абзаци, коли українці у часи націоналістичного підпілля масово бойкотували і зривали показові вибори совєцьких ставлеників. Але про все за порядком…
Ідіотизм, у якому брала участь вся країна
У радянські часи виборча система булла, звісно ж, мажоритарною, оскільки навіть думати не можна було про вибір між партіями: легально існувала лише одна партія – КПРС. Вибір був не таким уже й великим, адже в кожному окрузі виборцям пропонували аж одного кандидата. Виборець мав закреслити прізвище кандидата, якщо він голосує проти нього, і ніяк не змінювати текст бюлетеня, якщо він голосує за нього. Тому-то всі попросту брали бюлетені і банально кидали їх у скриньку. На дільницях, ясна річ, були кабінки для таємного голосування, але потреби і сенсу у них насправді не було, адже таке таємне голосування сприймали як акт непокори. Результати "народного волевиявлення" в понад півтисячі округах УРСР оголошували наступного дня, в понеділок. Диктор телебачення урочисто повідомляв, що за "блок комуністів і безпартійних" проголосували більш ніж 99 % виборців… Приблизно така цифра була завжди. "Неймовірно, але факт – цей ритуальний ідіотизм регулярно у повному складі виконувала вся країна", – написав "germanych" у своєму блозі, згадуючи вибори у совкові часи. Важко не погодитися з таким формулюванням…
Перед владою стояло завдання забезпечити максимальну явку виборців, а тому до роботи залучали так званих "агітаторів", які працювали добровільно-примусвово – без оплати праці. Агітатори ходили по людях і закликали прийти проголосувати, причому якомога раніше, аби їх швидше відпустили додому, адже в день голосування вони звільнялися лише тоді, коли всі жителі закріплених за ними будинків проголосували. На дільницях в день виборів працювали буфети, які виконували роль приманки та заохочення. Можна було занайти дефіцититні товари, окрім того, там ще й торгували, до прикладу, солодощами, пивом… Часто навіть грав духовий оркестр, або ж організовували концерт, а тому люди того дня святкували, нерідко приносили для настрою більш міцні напої.
Уже у післясталінські часи, коли режим перестав бути настільки суворим, люди навіть шантажували радянське керівництво різних рівнів тим, що не підуть на вибори. Хтось хотів, аби зремонтували дах, зробити порядок у під’їзді, дехто навіть намагався "вибити" квартиру поза чергою. Журнал "Країна" описує один кумедний випадок. У селі Червоний Плугатар на Чернігівщині 1975 року трапився конфуз: 83-літній чоловік відмовився голосувати. Образився на голову колгоспу, який обіцяв допомогти з ремонтом даху, але нічого не зробив. Як його не просили – нічого не допомагало. Лише коли на подвір’ї з’явилися будівельники, що зводили в колгоспі корівники, і почали лагодити дах, господар розписався за одержаний бюлетень і вкинув його в урну.
Півмільйона солдатів для проведення "чесних радянських" виборів
Були в нашій історії і такі періоди, коли радянській владі не вдавалося реалізовувати імітацію під назвою "волевиявлення". Перші вибори після Другої світової війни у Західній Україні, попри всі старання влади, затрачені кошти і ресурси, стали, по суті, провальними. Влада зіткнулася із небаченим опором населення і підпілля ОУН-УПА. Торік вийшла з друку книжка "Радянські виборчі кампанії в Західній Україні (1946-1951 роки)". Упорядник і відповідальний редактор – Олександра Стасюк. У виданні йдеться про вибори до Верховної Ради СРСР (1946, 1950), Верховної Ради УРСР (1947, 1951) й місцевих органів влади (1947, 1950), що відбувалися в період боротьби з ОУН-УПА. У книзі зібрані понад 130 документів – і радянських, і оунівського підпілля (переважно – з Галузевого державного архіву Служби безпеки України). Спробуємо виокремити найбільш промовисті факти і висновки, які виклали автори видання.
Очевидно, що 1946 року радянська влада через вибори хотіла засвідчити свою легітимність на західноукраїнських землях, які нещодавно приєдналися до СРСР. Усвідомлюючи можливість збройного опору, совєти кинули величезні військові і фінансові ресурси, аби забезпечити традиційні радянські "демократичні" вибори. Уже в січні 1946 року в "проблемних" областях стояло понад 3500 гарнізонів (20-30 солдатів у кожному), а всього – більш як півмільйона бійців регулярної армії, не рахуючи сил НКВС. Як свідчать документи, лише від 1 грудня 1945 року до 10 лютого 1946 року проти ОУН і УПА було проведено 15 562 операцій із застосуванням засідок. Щоб знизити можливість протидії учасників ОУН-УПА під час виборчих кампаній, радянські урядовці призначали вибори на зимовий період або ранньою весною, коли пересування повстанців утруднене або ж вони виснажені кількамісячним пребування у криївках і бункерах. Іще задового до виборів радянські чиновники розгорнули широку агітаційну кампанію – щоб переконати західних українців у перевагах соціалістичного ладу. Влада залучила величезну кількісь агітаторів, лекторів, інтелігенцію, небачену кількість друкованої агітаціної продукції. До прикладу, протягом листопада 1945 року-січня 1946 лише на Дрогобиччину надійшло близько 3 мільйонів екземплярів літератури.
Жінки били енкаведистів кочергою і обливали водою
Для керівників націоналістичного підпілля принципово було продемонструвати світові недемократичність радянського режиму, показати вороже ставлення населення до радянської влади та домогтися повного бойкоту виборів. Як зазначають автори видання, пропаганда націоналістів велася передовсім за допомогою друкованого слова – численні листівки, летючки, антивиборчі брошури, гасла, у яких викривали тоталітарну сутність радянського режиму, висміювали депутатів як ставлеників Кремля тощо. Найбільший резонанс мали акції, спрямовані на зрив виборів: руйнування виборчих приміщень, нищення списків виборців, викрадення виборчих урн тощо. Були й військові сутички. Автори книги наводять приклад безпрецедентного випадку, коли біля села Слободка Товстенського району Тернопільської області 5-го січня 1946 року під час такої сутички повстанці знищили виїзну групу радянсього партактиву, зокрема все районне начальство НКВС. Численними були напади озброєних повстанців на гарнізони та виборчі дільниці у селах та райцентрах безпосереднього в день виборів, що мали на меті продемонструвати силу визвольного руху, залякати представників радянської адміністрації та перешкодити проведенню вибрів. Своєю чергою місцеве населення, відчуваючи підтримку повстанців, активніше чинило спротив незаконним діям чиновників. Особливу активність виявляли жінки, які зчиняли лемент на мітингах, обзиваючи енкаведистів і партійців лайливими словам, і навіть бралися до бійки. До прикладу, у селі Мостищі на Калущині 86-літня бабуся Люнда Явдоха лила на енкаведистів воду та била їх кочергою. Було й таке, що один із парубків в’їхав до виборчого приміщення на коні, інший намагався справити природні потреби безпосередньо перед членами виборчої комісії. Таким чином люди висловлювали свою зневагу до виборів. Це все переросло у масовий бойкот виборів – у багатьох селах, назважаючи на репресії, ніхто, окрім уповноважених з району, сільського голови та гарнізонників, не голосував.
Не дочекавшись добровільної явки населення на дільниці, уповноважені за допомогою військових зганяли людей до виборчих приміщень силою. Людям погрожували арештами, вивозом на Сибір, нищили майно, спалювали хати та присадибні будівлі селян. Хто чинив спротив, виганяли з хат роздягнутими і босими, били до каліцтва, інколи вбивали або ж скатовані жертви помирали за кілька днів у лікарні. Звіти провідників ОУН про перебіг виборів 1946 року фіксують тисячі таких випадків. Однак усі ці заходи не дали владі бажаного результату і вона змушена була вдаватися до зловживань та фальсифікацій. Члени комісії самі кидали в урни бюлетені або у протоколи вписували не отримані результати, а потрібну владі цифру, і під страхом арешту примушували інших членів комісії засвідчити її своїми підписами.
За підрахунками сучасних дослідників, під час виборів до ВР СРСР та УРСР у 1946-1947 роках добровільно проголосувало не більше ніж 10% населення Західної України, під терором 30-40%, а 60% взагалі не брало участі у виборах. Варто зазначити, що ці факти не завадили тодішній владі написати, що на виборах проголосувало 99 з копійками відсотків і все було чесно, прозоро і демократично.
У подальші роки, незважаючи на значні успіхи режиму щодо радянізації західноукраїнських земель та майже повне винищення учасників визвольного руху, вибори до Верховної Ради СРМСР і УРСР у 1950 і 1951 роках все ще відбувалися під ідеологічним на фізичним тиском, оскільки місцева влада не відчувала підтримки в масах та надалі боялася спротиву уцілілих боївок ОУН. Боротьба з підпіллям розтягнулась на роки, а тому виборчі кампанії 1950-1951 років також відбувались в умовах протиборства з українським визвольним рухом…
Святослав Костюк, Свобода