Боротьба за українську мову або проти неї, як і раніше, залишиться одним із головних приводів для парламентських баталій.
Мовна війна, розв´язана півроку тому ухваленням закону Колесніченка-Ківалова «Про засади державної мовної політики», не вщухає. За місяць із хвостиком функціонування нової Верховної Ради в парламенті зареєстровано, як мінімум, сім нових законопроектів, спрямованих на регулювання мовної сфери. Деякі з них – наприклад, «опозиційний» проект Володимира Яворівського, Марії Матіос та Ірини Фаріон – отримали досить широкий розголос. Інші залишилися практично непоміченими. «Коментарі» проаналізували всі наявні наразі «мовні» законопроекти.
Перш за все, чотири із семи згаданих проектів передбачають скасування чинного Закону «Про основи державної мовної політики». Найлаконічнішим автором став «б’ютівець» В´ячеслав Кириленко (проект закону № 1190 від 29 грудня 2012 року), котрий запропонував просто визнати нинішній закон недійсним. Оскільки він суперечить Конституції, Європейській хартії регіональних або міноритарних мов і, до того ж, прийнятий з грубими порушеннями українського законодавства.
Інші автори пішли далі, розробивши свої варіанти закону або доповнень до нього. Об´єднуючою рисою всіх цих документів є посилення тією чи іншою мірою позицій державної мови. Перш за все, в роботі державного апарату – як, наприклад, у проекті закону позафракційного депутата Ігоря Палиці (№ 1102 від 17.12.2012). А брати Балоги разом із Василем Петьовкою хочуть не тільки повернути держмову в держоргани, але і доповнити закон Колесніченка-Ківалова нормою, яка гарантувала б перевірку знання української для чиновників, суддів, працівників прокуратури, військовослужбовців та інших держслужбовців.
Ще ширшим використання української бачить Микола Катеринчук (законопроект № 1144 «Про державну мову України»). Згідно з його документом, крім держслужби, використання української повинно бути закріплено в діловодстві, оформленні документів, найменуваннях усіляких установ і організацій тощо. Також українська повинна повернутися в рекламу, на телерадіоканали і в ЗМІ. За винятком випадків, коли вони створювалися спеціально для мовлення або видавничої діяльності іноземними або міноритарними мовами.
Трохи осібно стоїть проект екс-спікера Верховної Ради і палкого шанувальника материнських рушників Володимира Литвина. Втративши колишні важелі впливу, Литвин, за активної участі якого, власне, і був прийнятий скандальний закон, несподівано вирішив виправити перекоси, які виникли в мовному життя країни. І варто відзначити, що порівняно з іншими проект Литвина прописаний досить непогано. У ньому заново визначаються ознаки наявності регіональної мови – не менше ніж 15% носіїв від загальної кількості громадян, які проживають у регіоні. Чітко прописується, хто і як може ініціювати заходи, спрямовані на використання такої мови. А заодно вказуються і рамки її використання. Що, з одного боку, твердо закріплює чільний статус державної мови, а з іншого, прибирає існуючу нині правову колізію. Адже за Конституцією українська є головною мовою в країні, але, за законом Колесніченка-Ківалова, знати її не обов´язково: все повинно бути доступно і регіональними мовами… А по суті, однією з них – російською.
Наступний у списку – «опозиційний» законопроект № 1233 від 10 січня 2013 року, що вже отримав чималий резонанс. Достеменно невідомо, чи через нього невгамовний Колесніченко в той самий день створив цілий «Міжнародний антифашистський фронт» в одній окремо взятій Верховній Раді, але скаржитися в Європарламент на колег-законодавців депутат має намір. Мовляв, цей закон – справжня фашистська загроза, країна в небезпеці, нехай в Європі скажуть…
Цей документ гідний окремого аналізу, але якщо говорити коротко, то збалансованим його і справді не назвеш. Під прикриттям все тієї ж Європейської хартії, згідно з якою «захист і підтримка регіональних або міноритарних мов не повинні здійснюватися на шкоду офіційним мовам», автори документа штовхають мовний маятник у радикально протилежний бік порівняно із законом Колесніченка-Ківалова. З усіма супутніми перекосами.
Проект насичений багатослівною ідеологічної риторикою, в якої мало спільного із законодавством. Так, у першій же статті звідкись із публіцистики випливає «українська нація». У другій – ще й «титульна». При тому, що в українському законодавстві таких термінів немає. І головним, згідно з Конституцією, в країні є не нація, а народ.
Далі – більше. Автори проекту не просто визначають принципи функціонування мовної сфери країни, але і пропонують низку поправок до безлічі законів України, якими окремо прописують необхідність знання української мови на рівні, визначеному якоюсь Національною комісією зі стандартів державної мови (навіщо країні чергова бюрократична надбудова такого рівня – питання риторичне). Створюється стійке враження, що за основу проекту був узятий старий добрий Закон про мови УРСР 1989 року. Там усе так само докладно розписано. І за тими самими пунктами.
Про регіональні мови і мови меншин (останні запропоновано вважати іноземними) теж не забули: номінально вони можуть використовуватися разом з українською. От тільки їх функціонування максимально утруднено. Так, у сфері діловодства та документообігу нацменшина може розраховувати на використання своєї мови, якщо кількість її представників становить не менше ніж 50% від загальної кількості жителів села, селища чи районного центру. Тобто кримські татари з їхніми 12,3% (за результатами перепису 2001-го) на використання своєї мови на території півострова можуть не сподіватися. Хіба що в деяких населених пунктах. У російськомовного населення в Криму шанси на свою мову більші. А ось що робити представникам інших національностей – незрозуміло.
Закон містить значну кількість відверто дискримінаційних норм. Істотно і, що важливіше, необґрунтовано урізати права всіх інших національностей, окрім української – всупереч приписам Конституції. Більше того, під ніж потрапляють і ті народності, які з українцями навіть не конкурують. І яким державна підтримка у збереженні мови і культури не завадила б.
Сумно й інше: документ красномовно свідчить, що опозиція продовжує витати в сферах, дуже далеких від реальності. І абсолютно не враховує ні своїх можливостей, ні сподівань народу. А тому іншого майбутнього, крім шквалу критики і провалу, у цього закону немає. І це, можливо, навіть на краще.
Нарешті, останній проект – ціла гора поправок до вже чинного закону від його ж автора, Вадима Колесніченка. За півроку напруженої роботи депутат навигадував аж 73 сторінки доповнень до свого дітища. Більшість із них – «пустушки», які на суть закону не дуже впливають. Наприклад, залишити «національно-державну суверенність Українського народу» просто «державною», доповнити «регіональні мови» словосполученням «або мови меншин», вписати пункт про ідентифікацію рідної мови під час Всеукраїнського перепису – хоча таке питання в переписних листах і без Колесніченка є. І так далі.
Але є в законі Колесніченка і більш цікаві поправки, традиційно спрямовані на нівелювання ролі української мови і висунення на перші позиції мови російської. Так, якщо в чинній версії закону вказується, що «Акти вищих органів державної влади… офіційно публікуються державною, російською та іншими регіональними мовами або мовами меншин», то тепер Колесніченко пропонує обмежити публікацію лише державною і – от несподіванка! – російською мовою. Майже за Оруеллом: всі тварини рівні, але російськомовні рівніші. Іншими ж мовами – у разі необхідності й на вимогу місцевої влади. Чого, щоправда, поки не спостерігалося.
Ще кілька нововведень: раніше документ про освіту продублювати регіональною можна було, лише відучившись у навчальному закладі з відповідною мовою навчання. Тепер же всі документи повинні публікуватися двома мовами – державною і «однією з регіональних». Якою саме, сумніватися не доводиться. Крім того, пропонується змінити і мови оформлення текстів дисертацій та авторефератів – на українську, англійську або, звичайно ж, російську. Мовляв, є в науці дисципліни, в яких на 22-му році життя незалежної України не до кінця сформована українська лексика. І не треба.
Але і цього мало. А тому Колесніченко вирішив піднести свою законодавчу писанину до рівня головного закону країни. «Державна мова – закріплена Конституцією та законодавством України мова (взагалі, саме Конституцією), використання якої обов´язкове… в межах і порядку, визначеному цим законом… Основи державної мовної політики визначаються Конституцією і цим законом, а порядок використання мов – виключно цим законом», – безпардонно ставить на місце Конституцію депутат і навіть не червоніє.
На жаль, те, як легко і просто була пропущена через Раду попередня версія закону, дає можливість давати поправкам Колесніченка досить високі шанси на успіх. Особливо з урахуванням нинішньої розстановки сил у парламенті. Була б відмашка. І «кошенята» від опозиції, як показує практика, тому не перешкода.