На питання «Коментарів» відповів історик, етносоціолог і публіцист, співробітник Інституту історії НАН України Кирило Галушко.
У нинішніх умовах руйнувати стереотипні уявлення росіян про Україну та її історію складніше, ніж будь-коли. Чи доцільно взагалі вести контрпропаганду у сфері історії?
Стереотипи, що стосуються бачення росіянами нашої історії, цілеспрямовано формувалися десятиліттями. Тому, щось там розповідаючи зараз із Києва, думку мільйонів не змінити. Але це і не повинно бути нашим завданням, оскільки у нас самих достатньо проблем з баченням історії на рівні масових уявлень. Люди від 40 років і старше, що вчилися ще в радянській школі, можуть не пам’ятати, що було написано в підручнику з історії для сьомого класу, але запитай їх, що таке Київська Русь, вони напевно згадають про «колиску трьох братніх народів». Зараз, коли те, на чому ми виховувалися раніше, входить у протиріччя з новими цінностями, у багатьох виникає світоглядний хаос. Як зрозуміти, чому той, кого вважали другом і братом, виявився ворогом і агресором? Людям хочеться отримати адекватну інформацію, щоб впоратися з цим хаосом. Як називати надання такої інформації — ідеологічною боротьбою або контрпропагандою? На мій погляд, це просвітництво, яке в українських умовах і є кращою контрпропагандою. Правда, коли я кажу, що треба б широко займатися історичним просвітництвом, мене часто сприймають протилежно — мовляв, ви хочете одну брехню замінювати іншою. Але «перебріхувати» добре для людей поінформованих. А у нас ситуація загального історичного невігластва. Тому пояснювати людям якісь банальні з точки зору будь-якого історика речі — значить робити щеплення від пропаганди, яка ґрунтується на брехні. Зараз я якраз займаюся подібним проектом. Це буде сайт, що надає короткі відповіді на гострі питання — про походження росіян і українців, про возз’єднання України та Росії тощо. Тут же будуть посилання на ресурси, де можна почитати про це більше, на джерела, якість яких гарантують історики, котрим можна довіряти.
А що, є й такі, яким довіряти не варто?
Є цілий ряд авторів, які розповідають, що українці заснували мало не все на світі, плодять небилиці про трипільців, древніх укрів, аріїв. Будь-який професійний історик може легко обвалити всі ці конструкти. Але професіонали зазвичай кажуть: я з ідіотами не сперечаюся. Це страусина позиція, яка свідчить про те, що в професійному середовищі не вироблено засоби захисту своєї честі та гідності від профанаторів історії, що примазуються до професійного цеху.
Абсолютно необхідно робити колективні висновки про окремих авторів або псевдовчення, які ганьблять уявлення про наших істориків. У європейських країнах підтриманням критеріїв професіоналізму займаються історичні товариства. У нас вони теж можуть з’явитися. Правда, через наші демократичність, анархізм та ідеалізм, у нас, імовірно, виникне одночасно п’ять таких товариств, які конкуруватимуть між собою.
Свого часу в Мережі активно поширювалися так звані «Рекомендації із ведення історичних дискусій з росіянами», де зі стьобом викладалася українська позиція щодо спірних історичних питань. Чи доречні стьоб чи хуліганство в історичних дискусіях?
Мало того, що доречні, вони потрібні. Адже гумор руйнує будь-які тоталітарні режими та ідеології, що трамбують мізки і дають однозначне бачення реальності. Гумор — одна з наших сильних сторін. Все-таки у нас вільне суспільство, що дозволяє людям самовиражатися з різним ступенем легкості або жорсткості. Відповідно, академічному історику працювалося б спокійніше та впевненіше, якби йому підставляли плече популяризатори, що кепкують в Інтернеті, нехай навіть на межі фолу, але роблять це кваліфіковано.
Якщо раніше називати себе українським націоналістом або тим більше бандерівцем вважалося майже непристойним, то зараз це модно. Це ознака появи в суспільстві консолідованої позиції із неоднозначних питань, або ж просто хвастощі, які завтра пройдуть?
Задовго до зимових подій я написав книжку «Український націоналізм: лікнеп для росіян» із епатажною великою дулею на обкладинці. Я там писав речі, що здавалися мені доволі штучними: поки Україна не досягла стабілізації, єдності, впевненості в спільності шляху, націоналізм — це процес побудови сучасної громадянської нації. Так от, якщо минулого року України було дві, то зараз вона одна. Декларативна «бандерівщина» або футболки з написом «жидобандерівець» — це епатаж, що відображає активну життєву позицію та впевненість у своїх силах. Тому що люди зазвичай сміються не тоді, коли стоять на колінах, а коли вони з колін піднімаються. Виходить, що слово «націоналіст» втратило той негативний сенс, який воно мало раніше. Будується громадянська нація, йде нормальний пошук назв, ідентифікаторів, ярликових визначників якихось реалій. Головне, що вже є всередині чого їх визначати, адже з’явився спільний простір, що відчуває власне існування.
Але граючи в «націоналістів», ми нібито самі зміцнюємо у росіян нелюбов до себе. Тим більше, що громадяни, як правило, ототожнюють поняття «націоналіст» і «фашист».
По-перше, нам може не подобатися нинішнє керівництво РФ, але це не є приводом для русофобії. По-друге, нас не зобов’язані любити, головне, щоб ми самі себе любили. Якщо ми говоримо про створення в Україні громадянської нації, що об’єднує навколо порядку денного представників усіх національностей, — то так, це націоналізм, але це не фашизм, не нацизм, не ксенофобія. До того ж, не зайве згадати, що Дмитро Донцов, засновник теорії українського інтегрального націоналізму, був російським. Автор консервативної української монархічної доктрини В’ячеслав Липинський був поляком. Ліберальний демократ Микола Костомаров теж був російським. Тобто Україна, як синонім свободи, як проект утвердження людської гідності в умовах тиску різних режимів, — завжди об’єднувала навколо себе активних представників суспільства, які проживають на цій території, незалежно від їх національності.