Путінська влада набридла і прихильникам режиму, і противникам. Однак та, що прийде їй на зміну, швидко порушить ностальгію за ВВП.
Маша Гессен, російська журналістка і громадський діяч, очолювала російську службу Радіо "Свобода", виклала в інтерв’ю Voice of America цікаву хронологію путінського режиму: спочатку – зачистка елементів демократичного правління, потім – період збагачення, встановлення балансу між страхом, владою і грошима . Тепер же Росія увійшла в третю і завершальну стадію авторитарного правління Володимира Путіна. Це стадія повного придушення залишків політичного інакомислення на тлі війни з Україною.
Колись молодий багатообіцяючий лідер і його команда зцементували федерацію шляхом терору, шантажу, підкупу і особистих обмежень доступу у владу тільки членам клубу. У справі об’єднання країни він зробив ставку на архаїзацію – владної вертикалі, громадських інститутів, економіки.
Але в міру перетворення путінського режиму в геронтократію йому все важче стримувати наслідки такої системи правління. Так у епоху середньовіччя місцеві феодали чекали, поки старіючий, але все ще популярний король програє яку-небудь битву. Або виграє і піде спочивати на лаврах, бажано в небуття.
У Путіна все ще немає ні наступника, ні рівного за силою конкурента. Так що великий ризик, що після нього посиплеться все і відразу, як відразу посипалася імперія Олександра Македонського після його смерті. Путіну все ще щастить і дуже багато що сходить з рук, однак зворотний відлік часу вже йде: його прийомники не можуть чекати фатальної помилки, наслідком якої стануть і їх особисті катастрофи. Певним людям з оточення вождя і так вже стало трохи незручно через санкції. Питання в тому, який з страхів у них пересилить: Путіна чи майбутнього.
Хвиля нездорової ейфорії спала. Оголилося непрезентабельне дно: ізоляція, економічна деградація, зростаюча атомізація суспільства і перенакачка ненавистю, нездатність ліквідувати навіть наслідки стихійних лих начебто повені на Алтаї. Запустивши машину вбивств і розкрутивши маховик пропаганди, Путін все менш здатний їх контролювати.
Це проявляється, наприклад, в тому, що 60% росіян, згідно з опитуваннями у ЗМІ, хто правий – Гіркін-Стрєлков або путінський представник Сергій Кургінян, висловлюються на користь першого. І цих людей можна навіть зрозуміти: місяцями пропаганда шпигує їхні голови гаслами і матрицями військового героїзму, боротьби з фашизмом, загрозою і іншим. Вирощений політтехнологами ультраправого спрямування, цей образ починає затьмарювати вальяжно-хамовитого Путіна.
Гіркін – цілком щирий маніяк, готовий лити свою і чужу кров за Святу Русь, якою він собі її представляє. А оскільки здоровий глузд не вважається чеснотою в нинішній Росії, то у Путіна з’явився гідний конкурент, якого Кремль, зрозуміло, постарається ліквідувати або хоча б не пустити назад в країну. Та тільки чи зможе? Адже справа навіть не в персоналії претендента на роль вождя. Запит на типаж Гіркіна в російському суспільстві стає все сильніше.
Вчорашні імперці-євразійці на зразок Дугіна і Проханова або того ж Кургіняна раптом з фріків-маргіналів перетворилися на ідеологів кремлівського мейнстріму, але виявилися занадто помірними і немічними для радикалізації путінською пропагандою суспільства.
Всілякі Гіркіни, зрозуміло, підходять на цю роль ще менше, але вони, принаймні, пасіонарні і віддані ідеї. Так що Кремлю доведеться або боротися з вірусом правизни заради самозбереження, або спробувати знову його приборкати, як це вже траплялося раніше. Але шансів тепер куди менше.
Питання про межі можливостей режиму, що занурюється в нестабільний стан, сьогодні актуальне як ніколи. Російська влада охоплена тим же паралічем, який був характерний для кінця правління Януковича. Свіжий приклад: депутат від ЛДПР Олексій Митрофанов, звинувачений в організації вбивства свого кредитора, був позбавлений недоторканності, однак зник з Росії в день голосування і голосно сміється над "сталевим полководцем" імовірно з шезлонга на Рив’єрі. І таких випадків чимало.
Путін може скільки завгодно вважати Геббельса талановитою людиною. Російська державна ідеологія, грунтуючись на працях професора Міграняна, може скільки завгодно доводити, що Гітлер до 1939 р. був першокласним політиком. Але путінське оточення аж ніяк не подумує про будівництво нового рейху і являє собою збіговисько на рідкість нахабних казнокрадів.
Чи зможуть вони заради власного порятунку організувати Путіну побачення з Хароном? Самі по собі – ні. Для успіху перевороту необхідно, щоб лінії декількох факторів кинулися до однієї точки й переплелися в ній. Природа сформованого об’єкта має кілька рівнів. Відправною точкою послужать прийдешні вересневі вибори до Мосміськдуми, що вже стали скандальними через тиск, фальсифікації чиновниками документів, – і це на тлі сильних позицій дисидентів в Москві.
У вересні внутрішні суспільні конфлікти посиляться драмою губернаторських виборів і в Санкт-Петербурзі. Загостряться відносини угруповань банкірів і силовиків, прихильників націоналізації і приватизації. Як би не впиралася Німеччина, за наводкою північного друга воююча з американськими шпигунами, питання секторальних санкцій аж ніяк не знімається з порядку денного Заходу.
Втім, і в нинішньому обсязі вони згубні для російської економіки. Фактичне визнання цього – намір Мінфіну позбавити права на безкоштовну медицину непрацюючих росіян. З 2015 р. вони повинні будуть доплачувати за своє лікування в державних поліклініках і лікарнях. Реформа торкнеться більше 40 млн осіб. Відомство заявляє, що загальний доступ до безкоштовної медицини несправедливий. Однак за цією заявою, очевидно, криється прагнення до реструктуризації витрат з метою економії бюджету. Так що, зважаючи на все сказане вище, утворюється простір для маневру.
Вибір лежить між палацовим переворотом або затяжною, кривавою війною з міськими облогами, як це завжди буває в Росії. З одного боку, така війна послужила б справедливою відплатою за злочини проти людства, з іншого – розвал федерації потягне за собою безліч важких наслідків. Так що краще, звичайно, перше.
Хто може замінити Путіна? Михайло Прохоров або Микита Бєлих – блакитна мрія системних лібералів, теоретично могли б стати технічними керівниками на перехідний період. Загалом, лібералізація диктатури, повернення людей з першого терміну Путіна, спроба прийти до суспільного компромісу і повернутися в цивілізований світ. Втім, куди ймовірніше сценарій "Путін-лайт" у виконанні Олексія Навального, який правішає тим стрімкіше, чим ближче вибори.
Зрозуміло, є ще варіант звичайної демократичної революції, а також розпаду країни. Але демократів в Росії вкрай мало. Новому послу США в Москві, Джону Теффту, тепер треба докласти чимало зусиль, щоб переламати ситуацію. Не вигідний розпад Росії, наприклад, того ж Рамзану Кадирову, який збирає данину з країни руками Володимира Володимировича. І який, як і Шойгу, і Медведєв, і Хлопонін, наприклад, мріє змінити Путіна біля керма.
Не виключений, зрозуміло, ультраправий путч – об’єднаними зусиллями нацистських організацій та армії. Мотивація – зрада Путіним інтересів російського народу. Різноманітні Старикова, Глазьєва і Міхалкови продовжують штовхати маятник вправо. Червоно-коричнева ідеологія соціалістичного монархізму опанувала умами мільйонів росіян. Генерали, особливо ті, хто серйозно прокрався, висунутий вперед Гіркін або його аналог, а Путін буде розстріляний у внутрішньому дворі будинку № 2 на Луб’янській площі за лібералізм, почнеться зачистка інакодумців. Буде спроба остаточно монополізувати ЗМІ. А потім дадуть відповідь інакодумці …
Загалом, з тим, що таку владу слід скидати, згодні і ліберали, і націоналісти. Але не виключено, що нова влада в Росії швидко порушить ностальгію за владою старою, путінською.