Новина про групу американських військових експертів, яких Обама наказав Пентагону відправити до України як потішила, так і розчарувала
Причини втіхи – очевидні. Натомість розчарованими були ті, хто сподівався на негайну масшабну військову підтримку з боку США.
В групі будуть не командос з приватних війсчькових компаній, і навіть не ящики з протитанковими ракетами, а штабні офіцери, спеціалісти зі стратегії. І їхня ціль – не допомагати громити сепаратистів на передовій, а „оцінити, якими спеціфічними програмами США можуть підтримати Київ”, як то заявив спікер Пентагону полковник Стів Воррен.
До речі, сама потреба в такій місії наводить на невеселі роздуми. Або українські штабні офіцери не в стані самі чітко оцінити й сформулювати потреби українських військ у певних типах зброї або навичках та вміннях, які треба розвинути. Або американські пратнери з якихось причин сумніваються в тому, що на оцінки українських офіцерів можна покладатися. І в одному, і в іншому випадку причини для оптимізму стосовно нашого штабного офіцерства цілковито відсутні.
Проте суть не в тому. Безумовно, перша партія американських радників не буде „граючими тренерами”, на кшталт „китайського льотчика Лі-Си-Ціна” часів корейської війни. Але відсилка подібної місії – з багаторазовими наголошеннями того факту, що йдеться про довготермінові програми підтримки та співпраці, сідчить про демонстрацію кількох важливих моментів.
По-перше, подібна місія явно демонструє готовність США вділити Україні статус „основного союзника поза НАТО” (major non-NATO Ally). Бо саме в межах такого дипломатичного статусу президент США може надавати широкомасштабну допомогу зброєю та військовими інструкторами. Для поставок „нелетальної зброї”, чим США обмежувались дотепер, ніякі місії та радники не потрібні.
По-друге, підготовка до „довготермінових стосунків” свідчить про те, що керівництво США не вірить у можливість швидкого завершення конфлікту з Росією. З „ДНР” – чи без неї, з Гіркіним тріумфальним – чи прикопаним в лісосмузі, з прозорим – чи наглухо закритим кордоном, але довкола Росії створюють „пояс стримування”. І Україна, здається, буде однією з ключових його ланок. Ланцюг цей повинен простягнутись на тисячі кілометрів, іншими його ланками, зміцненими за допомогою ресурсів США та інших членів НАТО, повинні стати Грузія, Молдова, Азербайджан, Боснія і Герцеговина, Косово, Македонія та Чорногорія.
І, по-третє, з намірів США, скурпульозно виписаних у монументальному документі з поетичною назвою „Для запобігання подальшої російської агресії щодо України та інших суверенних держав в Європі та Євразії, і для інших цілей” – і реалізовуваних за допомогою груп радників в Україні, спільного фонду НАТО, зростаючих протиросійських санкцій випливає простий висновок.
Зазнавши, за великим рахунком, невдачі у війнах в Іраку та Афганістані, США готуються до регіонального протистояння з Росією. Програти яке вони не можуть собі дозволити. І в якому, з очевидних для українців причин, не надто сподіваються на провідні європейські держави.