Війна на сході України триває. Поки влада намагається вирішити конфлікт політичним шляхом, воїни на фронті отримують поранення та гинуть. Втім, якщо бійці ЗСУ вже знають, що вони отримають посвідчення учасника бойових дій, за службу їм заплатять, а за поранення видадуть компенсацію, то ситуація з добровольцями залишається невизначеною.
36-річний Алі – виходець із Північної Осетії, який вже 16 років є громадянином України. Алі має значний військовий досвід – три роки воював у Чечні, виконував диверсійно-розвідувальні завдання. В 1999 році він отримав важке поранення, а згодом був вимушений втекти з батьківщини через переслідування. В якості нового дому Алі обрав Україну, оскільки українці допомагали чеченцям у тій війні.
Коли частину Донецької та Луганської області окупували проросійські сепаратисти, Алі з патріотичних міркувань відправився в зону АТО – у складі добровольчого батальйону імені Джохара Дудаєва. Там чоловік воював протягом багатьох місяців. 19 травня на його групу з засідки напали спецназівці ГРУ ГШ РФ. В цьому бою загинуло чотири побратими Алі, а в нього самого влучило дев’ять куль. Упродовж кількох місяців він проходив лікування та реабілітацію, а також боровся з опором системи – добровольцям не хотіли видавати жодних офіційних документів, і дотепер не видали.
Нещодавно Алі проїздом побував в Івано-Франківську, де зустрівся з друзями та побратимами. Через кілька годин спілкування, обіймів та посмішок чоловік поїхав додому, в Чернівецьку область, де й проживає разом із дружиною Анжелікою. Журналісту Стику вдалося з ним поспілкуватись та послухати про проблеми бійців добровольчих батальйонів.
– Незвично чути про чеченського патріота України на ім’я Алі. Розкажіть, як так трапилось?
– Я народився в Чечні, виріс в Маздокському районі Північної Осетії, по національності – кабардинець. В 1999 році, під час війни в Чечні я отримав поранення, і довелося звідти поїхати – я був небоєздатним і не міг захистити своїх близьких. А тоді всіх учасників протистояння активно переслідували (і, можливо, переслідують до сьогодні). Я переїхав в Україну, зробив всі українські документи, і став громадянином. Тепер по паспорту я Олексій, оскільки Алі – не надто українське ім’я. Але всі називають мене саме Алі.
– А як ви потрапили на фронт?
– Ой, це ціла історія. Я з перших днів війни намагався потрапити туди офіційно, через воєнкомати. Але я не є українським військовим, не маю військового квитка – тому мені відмовили. Потім звертався до різних комбатів: 300-го Чернівецького полку, 128 окремої гірсько-піхотної бригади. Мені там казали – йди в «учєбку» (навчальний батальйон – прим.ред.). Ну нащо мені «учєбка» з моїм військовим досвідом? Я приймав участь в Першій чеченській війні з 1996 по 1999 роки, в найзапекліших боях, був особисто знайомий з Ісою Мінаєвим – мій дядько працював в Грозному прокурором, а Іса – начальником міліції. І якось друзі з Кавказу мені повідомили, що є можливість долучитися до міжнародного добровольчого батальйону імені Джохара Дудаєва, який і був створений в кінці літа 2014 року. Я з радістю вступив в цей батальйон, там були хлопці з Бельгії, Данії, Франції, Туреччини та України. Правда, офіційного добра на існування такого батальйону та ведення нами бойових дій нам так і не дали. Мій позивний був «Терек».
– Як склалася доля вашого батальйону?
– З дозволами Генштаб тягнув аж до останніх днів життя комбата, Іси Мінаєва. Це була легендарна людина, я його знав як талановитого командира ще з часів Чеченської війни. Він загинув 1 лютого в Чернухіно, неподалік Дебальцевого, закривши собою шість побратимів. Це, напевне, перший комбат, який не був українцем і помер у ході цієї війни. Коли йому повідомили, що тут почалися бойові дії, Іса зразу приїхав – щоб сплатити борг Чечні перед Україною. І склалось так, що він загинув під час мінометного обстрілу. Після цього багато хто впав в депресію, сенс існування батальйону був втрачений. Потім я та інші бійці ударної групи переформувались і створили окремий розвідувально-диверсійний підрозділ «Патріот». Ми дислокувалися в Лисичанську, нас було 24. Учасниками «Патріота» були люди з Бурштина, з Кривого Рога, зі Львова. Генштаб знав про наше існування, ми виконували бойові завдання – але офіційно в реєстрі ЗСУ нас не існує навіть до сьогодні. Влада дуже сильно гальмувала вступ нашого підрозділу в лави ЗСУ. Чому? Та тому, що добровольчі підрозділи суперечать тій меті, яку вони собі поставили.
– Про яку саме мету ви говорите?
– Всім зрозуміло, що ворог у нас, в першу чергу, внутрішній. Якби вся військова вертикаль, від штабів і до командирів найменших груп, злагоджено працювала на перемогу, без «зливів» та різноманітних домовленостей, ситуація була б зовсім іншою. До прикладу, в Єкатеринівці, Троіцькому та Трьохізбенці були домовленості – в святкові та деякі інші дні не обстрілювати одні одних. Сама війна, як така, повинна виключати подібні речі! Адже є простий принцип – якщо ви на нас напали, значить, ви в будь-якому випадку неправі. І єдине, що можна вам казати – йдіть геть з нашої країни. Я вже 16 років є громадянином України, і своїм обов’язком вважаю протидіяти будь-якій спробі порушити її кордони чи суверенітет.
– Розкажіть, як і коли вас поранили?
Це була розвідувально-диверсійна операція, 19 травня. Ми повинні були виявити шляхи, якими противник з населеного пункта Молодіжне (що під контролем бойовиків) міг дістатися до Єкатеринівки, де стояли артбатарея і 17-та танкова. Також ми мали знайти мешканців цього міста, з якими контактували сепаратисти та російські військові. Нам було відомо, що по цій території працює не просто якийсь підрозділ сепаратистів, а саме спецназ ГРУ ГШ РФ і підрозділ «Русич». Отже, ми в складі семи чоловік виконували операцію – було 6 людей з нашого підрозділу, також був командир розвідки 17 танкової бригади Олег Булатов. Їхали в звичайному автомобілі, по лінії розмежування наших і ворожих територій, і нарвалися на штурмову групу ГРУ, яка взяла нас у вогневе кільце. Я виставив зброю у вікно і почав стріляти по ворогу. Через кілька хвилин бою загинуло четверо наших, в живих залишилося троє, включно зі мною – всі поранені. Нам також пошкодили кулемет, він не міг стріляти. Я доволі вдало відкидався гранатами, противник почав відступати і потрапив в наші розтяжки, що були заздалегідь розставлені ззаду їхніх позицій. Вони почали нести втрати і переключилися на власне виживання – прицільний вогонь припинився. Тим часом один з моїх побратимів, Якут, викликав підмогу по рації. Нас відразу ж прикрила вогнем своїх мінометів 17-та танкова бригада, далі до місця бою змогли дістатися бійці нашого підрозділу і витягнути вбитих та поранених з-під куль. Ми також нанесли ворогу чималі втрати, хоча точної цифри назвати не можу. Я «отримав» в цьому бою 9 куль, проте вижив. І це мені ще пощастило – в мого загиблого товариша влучили 24 рази, його грудну клітку і голову буквально рознесло на шматки.
– Як склалася ваша доля після цього бою? Бійці отримали посвідчення учасника бойових дій, компенсацію за поранення?
– З незрозумілих причин нам не хочуть робити офіційні папери. Мабуть, це збитки для бюджету…Процес гальмується всіма можливими методами. Взагалі, знаєте, там такі піраміди, що добровольці навіть не цеглинка – сміття, яке відмітають від підніжжя. А коли щось треба, то це сміття пресують в цеглину і запихають у потрібне місце. Нам доводиться самим їздити по всіх можливих штабах, включаючи Генеральний, і добиватися підписів та печаток, які б засвідчили – так, є такий підрозділ, був такий-то бій, люди дійсно загинули. А ще будь-який прогрес у цьому ділі активно гальмує комбриг 17-ї танкової бригади, ми стикнулися з його небажанням нам допомагати.
– Що б ви хотіли сказати людям, які не байдужі до долі України?
– Хочу передати всім, хто має відношення до цієї війни: незалежно від того, наскільки складними бувають обставини, не кидайте своїх побратимів, не зраджуйте ідею про те, що Україна може бути вільною! Це однозначно може бути і має бути так – адже ми є! Є незліченна кількість людей, які підтримували Майдан, які тепер захищають Україну від розтерзання. Нам потрібно об’єднуватися, не звертати увагу на протиріччя між політиками та різноманітний чорний піар. Адже мета людей, які кладуть там свої життя, просто по визначенню не може бути корисливою. Добровольці та волонтери – це люди, які чисті серцем та душею, і їх проблеми повинні вирішуватися найпершими. Всі люди, які хочуть мати волю та якісь перспективи, повинні захищати Україну від усіх ворогів, що намагаються відірвати від неї ласий шматок. Якщо ми об’єднаємося, то доведемо, що наші побратими загинули недарма – не за Ляшка, Порошенка чи ще когось, а за свободу України!
Розмовляв Тарас Волошин.