В Україні розпочався весняний призов 2011 року, в результаті якого 26 тисяч новобранців поповнять лави українських військових. З області буде призвано 780 юнаків, а з Івано-Франківська – 120 чоловік. До кінця березня працюватимуть військово-медичні комісії, а у квітні-травні призовники будуть відправлені у частини для проходження служби.
А як відбувався призов до армії в часи, коли західноукраїнські землі входили до складу Польської держави?
У Галичині призов до польської армії розпочався після прийняття рішення Радою Амбасадорів у березні 1923 року про визнання законним приєднання східногалицьких земель до Польської держави. Попередні спроби провести призов на цих уже фактично окупованих з 1919 року територіях у 1920-1921 роках через масові протести українських крайових та закордонних організацій були невдалі, і призов був заборонений Міністерством військових справ Польщі. Проте уже в кінці 1922 року ця заборона була скасована й у 1923 році стартував призов галичан до польської армії.
На Волині призов до армії відбувся раніше – у грудні 1921 року, проте зіткнувся з широкою антипризовною кампанією, яку підтримали навіть православні і греко-католицькі священики та органи місцевого самоврядування. Частими були випадки масового дезертирства. В результаті волинського призову українців у польській армії набралося аж заледве 7-8 %.
У чинному польському війську – у всіх родах військ, крім кінної артилерії – служили 2 роки, у кінній артилерії – 2 роки 1 місяць.
Призовний вік рахувався з 1 січня того року, в якому зобов’язаному до військової служби виповнювався 21 рік, і тривав до кінця того календарного року, в якому юнаку виповнювалося 23 роки. У разі війни призовний вік наступав з 19 років.
Закон давав право на цілковите звільнення від служби у разі цілковитої непридатності за станом здоров’я; у разі набуття громадянства іншої країни; якщо щодо призовника прийнято судове рішення про позбавлення його громадянських прав.
Звільнені від військової служби сплачували військовий податок.
Духовні особи, незалежно від їх стану здоров’я, одразу зачислювалися до народного ополчення.
Відстрочка від служби на 1 рік надавалася єдиному годувальнику родини, учням і студентам.
Списки призовників готувалися повітовими адміністраціями і подавалися до військової влади до кінця січня.
Призовники проходили дві військові комісії – призовну і розподільчу.
Призовники до пунктів призову мали прибути з 1 до 7 жовтня. Після строкової служби чоловіки зараховувалися в резерв, а після 40 років – до народного ополчення.
Тих, хто без поважних причин не з’являвся на комісію, наприклад, утікав за кордон, карали штрафом 500 злотих або шістьма тижнями ув’язнення. За злісне ухилення від військової служби призовнику загрожувало ув’язнення на 2 роки.
Проте багато юнаків таки уникали призову. Так, згідно з повідомленням старости Станиславівського повіту, у 1933 році ухилилося від призову 52 юнаки, а в 1934 році – 60 призовників.
Для боротьби з таким саботажем влада давала негласні вказівки не дозволяти одружуватися, не приймати на роботу чи на навчання юнаків, які не відбули військової служби.
При цьому в польській армії остерігалися грамотних свідомих українців: їх вважали політично ненадійними. Командування округів навіть просило Міністерство військових справ взагалі не призивати на службу українських інтелігентів, оскільки ті сіють антипольські настрої серед менш освічених солдат. Більш радо польська адміністрація призивала на службу галицьких селян з низьким рівнем освіти. Проте зовсім неграмотні призовники також не влаштовували армію. Наприклад, у січні 1937 року військове керівництво звернулося до шкільного інспектора Станиславова з прохання провести курси для неграмотних допризовників 1915, 1916, 1917 років народження. Курси проходили у вечірній час у загальноосвітніх школах уже при наявності 5 допризовників. Їм викладали польську мову, арифметику, геометрію.
Зважаючи на антипольські настрої українців, їх брали служити не у всі військові підрозділи польської армії. Наприклад, існувала заборона на службу українців у зв’язкових частинах та у відділах озброєння війська.
У другій половині 1930-х рр. Організація Українських Націоналістів почала використовувати службу в армії для підготовки збройної боротьби з Польською державою. Українські юнаки спеціально дезінформували призовні комісії про свою освіту, аби потрапити до армії, отримати доступ до зброї і вивчити польську військову тактику.