Ще за свого короткого земного життя Тарас Шевченко скуштував п’янкий аромат визнання і слави, але от єдине, що бігло від його стражденної душі – це людське щастя…
Повернувшись із заслання хворою людиною, Тарас Григорович не втрачає надії поєднатись із близькою, рідною душею, останні роки свого життя прожити на "тих горах окрадених, у маленькій хаті". Але, як виявилось, нелегко було уславленому поету, художнику знайти жіноче серце, яке б розуміло подих його думок.
У липні 1860 року поблизу Петербурга поет зустрів кріпачку пана Миколи Макарова 18-річну Ликерію Полусмак, українку, родом з Ніжина. У ній Шевченко побачив гнучкий дівочий стан, русу косу, вишиванку, що нагадала йому рідну землю, оспівану його зраненою душею, почув її дзвінкий голос, солов’їну мову юної красуні. Та Ликера… викинула букет польових квітів, зібраний для коханої Шевченком. Не оцінила щедрості Тарасової, коли він, піклуючись про наречену, як про власну дитину, замовив їй і теплий одяг, і взуття на зиму.
Опам’яталась Ликерія вже потім. Залишившись вдовою, вона на початку ХХ століття переїжджає до Канева, щоб бути ближче до могили колишнього нареченого. Часто канівці бачили її на Тарасовій горі. Вона плакала, каялась і молилась, молилась і каялась. На схилі віку вона пригадала, що Тарас Григорович мріяв, щоб на їхньому весіллі був рушник з півнями. Чому саме з півнями? Вона не знала. Можливо, півні нагадували поетові батьківщину, рідне подвір’я. У Каневі Ликерія Іванівна почала вишивати останній у своєму житті рушник. За декілька місяців у талановитих руках літньої жінки-вишивальниці народився майже чотириметровий диво-рушник, вишитий червоно-чорними нитками на домотканому полотні. Його кінці завершує вузенька мережка. На обох кінцях – розкішний квітковий орнамент – троянди та стилізовані квіти, низ рушника завершує поперечна вишивка з рослинним орнаментом, відокремлена вузькою чорною смужкою. Вгорі ваза з квітами, нижче – літера "Л", вище – круглий віночок. По боках вази – півні.
Доживала свій вік колишня наречена народного поета в канівському притулку для одиноких літніх людей у жахливих умовах, практично без засобів до існування. Її єдиним скарбом був рушник над убогим ліжком.
Історію цього рушника описує крає-знавець з м. Черкаси Степан Нехорошев у своїх спогадах, які зберігаються в архіві Шевченківського національного заповідника. Степан Степанович був вихованцем учительки Віри Бубликовської, до рук якої після смерті Ликерії Іванівни у лютому 1917 року потрапив рушник. Цей рушник нареченої Тараса Шевченка хатня робітниця Віри Бубликовської берегла, як дорогу реліквію: провітрювала кімнату, просушувала рушник, боялася часто прати.
У 1924 році Степан Нехорошев учителював на хуторі на Полтавщині. З великими труднощами, на волах, потім на даху вагона Степан добрався до Черкас, аби взяти участь у відзначенні 110-ої річниці з дня народження Кобзаря. Відзначали цей день урочисто, у колі найближчих людей – з матір’ю та вихователькою Вірою Бубликовською. Віра Федорівна дістала зі скрині рушник нареченої Тараса Шевченка. Поклала його на голову своєму учню, благословила його. Як пригадує Степан Степанович, від рушника пахло трояндовою олією.
Степан Степанович зберігав рушник усе життя. Вирушаючи на фронт Великої Вітчизняної війни, він закопав рушник на своєму подвір’ї в Черкасах, помістивши його у скляну банку, а ту – у два дерев’яні ящики. На щастя, рушник добре зберігся. Незадовго до своєї смерті, 6 лютого 1980 року, Нехорошев передав його на вічне зберігання Музею на Тарасовій горі.
Алла ГЕЙЗЕ, Лариса ЗЕЛЕНЕНКО, Прес-Центр