Терміни «вимушений переселенець» та «біженець» у повсякденному лексиконі українців з’явилися не так давно – близько півтора року тому, одночасно з поняттями «анексія» та «окупація». Саме тоді мешканці окупованих російськими військами та бойовиками Криму та Донбасу почали масово покидати свої домівки та переїжджати до інших міст України, в тому числі й до Івано-Франківська.
За цей час в нас склався якийсь стереотип переселенця – людина, в якої повно проблем із житлом та роботою, яка постійно потребує допомога. Часом бували випадки відвертого хамства та невдячності – люди приїжджали різні. Та чи всі біженці відповідають таким уявленням?
Олеся Архіпова – 25-річна мешканка Макіївки, що на Донеччині. Сьогодні вона разом із своєю дитиною та друзями – такими ж переселенцями, живе в Івано-Франківську. Тут дівчина не сидить, склавши руки – намагається допомагати іншим біженцям та навіть створює власну громадську організацію.
Нещодавно на своїй сторінці у Facebook Олеся розповіла історію про свою сусідку, яка рік не знала як запропонувати свою допомогу дівчині та її співмешканцям і нікого при цьому не образити, і ось нарешті наважились на такий крок.
– Розкажіть про той випадок, коли Ваша сусідка передала вам допомогу?
Ну взагалі-то мені дуже часто допомагають, з того моменту як я потрапила в Івано-Франківськ. Мене на вокзалі зустріла зовсім невідома мені на той час людина – Ігор Сусяк. Він також допомагає і іншим переселенцям. І з того часу мені допомагають всі, хто зустрічається на моєму шляху. А ось саме той випадок – то був якось звичайний день, нас зараз живе дуже багато в одній квартирі, спекотно, двері відчинено. Тут дзвінок в двері. Я не зрозуміла хто це, то було о-пів на 11. Ми пішли подивитись хто там, а на порозі стояла невисокого зросту жіночка, усмішка в неї по самі вуха, вона стоїть там з пакетами і каже: «Ось я там на городі позбирала і хочу вам допомогти. Я знаю, що ви тут самі, що у вас нікого нема, в мене вся сім’я, а у вас нічого немає». І з того часу вона щодня носить нам продукти – то голубці, то вареники. Нам вже дуже незручно, я вже не знаю, як це можна приймати (сміється). Але от такі сусіди і такі франківці зустрічаються на нашому шляху.
– Як давно Ви в Івано-Франківську?
Вже рік, з липня минулого року.
– Чим Ви зараз займаєтесь?
Зараз я в декретній відпустці, а коли приїхала, то відразу знайшла роботу і працювала до недавнього часу.
Розкажіть про свою громадську організацію – як вона називається і чим займається?
Наша організація називається «Дім 48/24». Що це означає? Дій, обирай можливості, дім – це наш дім, а 48/24 це географічні координати Івано-Франківська, але без мінут. Наша основна мета – це інтегруватись в суспільство. Тобто, ми хочемо позбутися статусу вимушених переселенців. Ми робимо кроки для того, щоб минув якийсь час і ми стали івано-франківцями.
Може хтось захоче поїхати в інше місто, але щоб цього ставлення до нас, як до вимушених переселенців, вже не було.
Чи співпрацює з вами міська влада?
В нас є проекти і ми будемо спілкуватись з представниками міської влади. На даний момент ми знаходимось лише на будівництві фундаменту, але я думаю, що в нас будуть якісь результати. Ми хочемо робити якийсь соціальний бізнес для того, щоб допомагати суспільству, працевлаштовувати і себе, і, можливо, місцевих мешканців. Можна сказати, що це наша найамбітніша мрія. Зараз ми робимо маленькі проекти, щоб громада зрозуміла, що ми не тягар, а навпаки – ми готові співпрацювати, готові йти в це суспільство і бути його частиною.
– Зараз в суспільстві тема допомоги переселенцям згадується вже не так часто. Люди втомилися від війни та кризи. Як привернути увагу до проблем біженців?
Я думаю, що самі переселенці повинні по-іншому ставитись до цього… Вже минув той час, коли нам всі повинні були допомагати… Ну, не повинні, а так здавалось, що всі повинні допомагати переселенцям, бо їм важко. Зрозуміло, нам важко, ми покинули свої домівки, але вже так багато часу пройшло, що ми повинні якось самоорганізовуватись та самі собі допомагати. Не можна весь час казати, що нам щось потрібно. Треба самостійно допомагати собі і не бути тягарем для суспільства, в яке ти приїхав. Треба цьому суспільству теж допомагати. Якщо суспільство і громада, до якої ми приїхали, будуть сприймати нас на рівних, то тоді і буде нормальний зв’язок, а не такий як зараз, що ми бідні, нещасні, а суспільство щось там повинне.
– В яких умовах жилось проукраїнськи налаштованим людям у Макіївці?
Я так хочу сказати, що в мене незвичайний випадок, тому що мій батько з першого дня цієї агресії на Сході пішов воювати в батальйон «Донбас», і тому наша родина повинна була приховувати цей факт, оскільки це було дуже небезпечно. 23 травня минулого року він загинув в бою під Карлівкою. Поховати його було дуже важко, бо багато-хто підтримував ДНР-Новоросію Через це не можна було сказати чому так сталося, як саме він загинув. Було тяжко… Як тільки минуло 40 днів від смерті батька я одразу зібрала речі і поїхала сюди, на Франківщину.
– В чому причина сьогоднішніх подій на Донбасі? Чому така велика частина населення Донеччини та Луганщини підтримала ідеї так званих ДНР та ЛНР?
На мою думку, це не освічені люди. Я не кажу, що я дуже освічена, але можу сказати про своїх знайомих і про тих людей, яких я знаю тут в Івано-Франківську – якщо людина щось бачила в своєму житті, їздила закордон, навчалася в нормальному ВУЗі, спілкувалася з нормальними людьми, вона в жодному разі б це не підтримала. Це підтримують ті люди, які крім свого Донецька більше нічого не бачили і лише торочать, що «Донецьк всіх годує! Треба нас почути!». Тобто, мені здається, що це люди, які живуть за рамками, а рамки ці для них просто нав’язали. Це все готувалось давно і вони під ці рамки просто підлаштовуються.
– Ви сумуєте за домівкою? Плануєте туди повертатись?
Повертатись туди я не планую, тому що в моєму випадку це навіть небезпечно. Щодо того, чи сумую… Ну, я не можу сказати, що сумую. Якщо чесно, то я на Івано-Франківщині знайшла свій дім. Ось, якщо говорити про той випадок з моїми сусідами, коли цей пост з’явився в інтернеті, під ним були різні коментарі – люди писали «нехай вона повертається до свого Лугандона» чи як там. Мені здається, що це не дуже правильно, тому що мій дім то є Україна. Україна від Львова до Донецька, від Києва до Криму. Це все мій дім, я люблю Україну не менше, а може і більше за тих, які живуть вдома і до кого агресія не дійшла. І нехай ніколи не дійде. Я сподіваюсь, що і в Донецьку скоро буде Україна, але повертатись туди я не хочу.