Зараз навколо цього питання точиться чимало, як політичних маніпуляцій, так і відвертих спекуляцій думкою людей. Головна платформа для розведення демагогії і популізму — бараняче переконання національного електорату в тому, що він (саме він) розбирається достеменно у всьому, від футболу до макроекономічних питань розвитку держави.
Неодноразово можна почути заклики, що нам потрібна НАТівська летальна зброя. Не хочу ображати тих, хто притримується такої думки. Але потрібно розуміти, що з закупівлею, скажімо ланки кулеметів, чи гранатометів, чи ракет, чи літаків потрібно буде не лише придбати для них боєприпаси, але й встановлювати цілі конвеєри з обслуговування та ремонту цієї зброї. Я вже мовчу про підготовку фахівців – інженерів та механіків. Також є ще один аспект ведення військових дій.
Скажімо, командир знає, наскільки далеко в нього стріляє зброя в підрозділі, або як довго може рухатись колона, укомплектована українською технікою. А отримавши до свого підпорядкування іншу техніку, доведеться повністю змінювати та перенавчати всю командирську ланку. Розробляти нову стратегію використання підрозділів, і взаємодії їх між собою. Так чи потрібна нам чужа зброя?
До речі, українці самі ще ті зброярі. Якось ми швидко забули і перестали зауважувати, що в Україні виготовляють ракети, танки. Ми можемо будувати власні кораблі та літаки. Створювати БТРи та стрілецьку зброю. Навіть російський оборонпром офіційно визнав, що без України він схожий на
велосипед без сідла — нібито можна їхати, але недалеко і не комфортно.
Та є речі, які нам потрібні. І немає часу чекати на їх розробку. Це стосується, зокрема, систем зв’язку та радіоелектронної боротьби. Крім цього, потрібно звертати увагу і на підготовку воїнів.
От наприклад, під час свого крайнього відрядження до Міжнародного центру миротворчості та безпеки я зауважив в руках одного з американських інструкторів порівняно невелику коробку. Він йшов за підрозділом наших військ і… керував всіма мішенями, що знаходились а полі бою. Виявилось, що це електронний пристрій, якій дозволяє накривати мішенне поле – до 300 цілей!
Причому всі мішені разом з двигунами порівняно невеликі, і їх з легкістю можна переставляти відповідно до завдань чи бажання інструктора. Так само інструктор вирішує, коли і які цілі піднімати. Все керування відбувається дистанційно. Одночасно оператор може керувати близько трьома десятками мішеней на відстані до трьох кілометрів. Важить пульт керування приблизно два кілограми і живиться від акумуляторів, що підзаряджаються від електромережі. Ось такий от пристрій міг би підняти підготовку солдат на якісно вищий рівень. Адже радянські неповороткі стаціонарні мішенні поля вже відійшли у минуле. Вони не відповідають ні потребам війська, ні сучасним викликам, що стоять перед державою.
Отже, коли наступного разу вам спробують нав’язати думку на кшталт “що потрібно ЗСУ”, можливо є сенс залишити вирішувати цю проблему, власне, фахівцям Збройних Сил України…
Підполковник Тарас Грень.