Енергетика, ментальність та дух вишиванки. Це не просто сорочка, одяг чи тканина. Вся сила народу купається у символічній для нас вишитій сорочці. Дух вишиванки та незбагненні історії людей у документальній стрічці – «Спадок нації». Автор ідеї та сценарист фільму Леся Воронюк розповіла "Вежі" про пошук унікальних історій героїв фільму, та про скарб нашої нації.
– Як зародилась ідея створення документального фільму про вишиванки?
– Ідея виникла, коли ми зрозуміли, що День вишиванки набирає неймовірних масштабів. Дуже багато людей одягають вишиті сорочки цього дня в Україні та за її межами, у близько 50-ти країнах світу. Цей день став уже всесвітнім святом. Та хочеться, щоб люди одягали вишиванки не тому, що так модно, чи трендово, а щоб розуміли, якою насправді є наша культура. Вишиванка – це оберіг, символ єдності та нескореності. Ми намагаємося наше свято розширювати не тільки у його масштабі, а й займатися просвітницькою діяльністю.
– Як вдалося знайти героїв та історії для стрічки?
– Ми працювали із режисером Олександром Ткачуком і науковим консультантом Олексієм Долею. Шукали історії серед своїх знайомих, в Інтернеті, у процесі згадалось багато чужих розповідей та спогадів, які колись чули. Шукали деякі історії і за кордоном, хоча це було і складно.
– З Івано-Франківщини також є герої фільму. Хто ці люди?
– Нашими героями з Франківщини стали дуже ексклюзивні постаті – чоловіки. Прийнято вважати, що вишиванкою займаються тільки жінки, а у Франківській області ми знайшли унікальних, колоритних, глибоких та мудрих творчих колекціонерів та вишивальників – Дмитра Пожоджука з Космача, та Богдана Петричука із села Бабин.
– Які з почутих історій вас найбільше вразили?
– Кожна історія відповідно до часу, коли вона відбувалася дуже важлива та показова для цього періоду в історії України. Мені дуже запам’яталась одна історія, такий матеріал ми навіть не розраховували знайти. У львівській області знайшли сорочки, власників яких колись було депортовано у Сибір. Їм не дозволяли із собою брати вишивані сорочки, тому вони вирішили закопати вишиванки у скринях. Здавалося б, що сорочка за рік, чи два може «зогнити», та ці вишиванки дочекались незалежності України. Внуки та правнуки цих людей нещодавно познаходили ці вишиванки. Назва фільму – «Спадок нації» абсолютно передає зміст цієї історії.
– Так і народилась назва?
– Назву фільму ми придумали ще до того, як віднайшли цю історію. Коли вже ознайомились із такими випадками, тоді і відчули чим є вишита сорочка для українського народу, вона – спадок нації.
– У документальній стрічці є історії зі Сходу України?
– У нас були експедиції на Схід, у Луганській та Донецькій області. Є цікавий матеріал із ЛНР, куди ми не змогли потрапити, але вдалося віднайти історію жінки, яка мала можливість передати на вільну територію вишиванку своїм дочкам, які живуть у Києві. Передала через польського журналіста. Цю сорочку жінка вишивала вже коли територія була захопленою. Це дуже показово, що люди звідти передають власне сорочку, а не будь-які інші речі.
– Є багата технологій вишивки. Яка ваша найулюбленіша? І чи вишиваєте самостійно?
– Я більше люблю спостерігати за старовинними вишиванками, розглядати їхній орнамент. Звісно, я вмію вишивати, але я хрестиком і глаззю, а насправді старовинні сорочки мають дуже багато цікавих технік, які треба вчитись відтворювати професійно. Такими – захоплююсь найбільше. Найулюбленіші – покутські, вони дуже колоритні та яскраві. У багатьох експедиціях нам довелося приміряти сорочки з різних районів, і саме гуцульські наповнені гірською енергетикою. Відчуваєш себе дуже сильною, енергетично наповненою жінкою, здається, що гори можеш пересувати.
ротьр
– Тобто, характер вишиванки залежить від ментальності?
– Наприклад, полтавські сорочки – широкі, вишиті по білому, ніжні та тендітні. Вони ніби призначені для материнства. В експедиціях ми зрозуміли, що сорочки відповідають ментальності та характеру певних регіонів України. Культура відображається в орнаментах вишиванки. Та у всіх регіонах знають, що сорочка – це оберіг та генетичний код.
Розмовляла Сніжана Саманчук