Від початку повномасштабного вторгнення кордон України перетнули 11 мільйонів людей.
Більша половина вимушених мігрантів до цього часу так і не повернулася до своїх домівок. Багатьом просто немає куди. На початку війни родині Ірини Литвин-Комаровської вдалося виїхати з охопленого полум’ям Ірпеня.
“П’ять діб ми просиділи в підвалі без світла, води і газу, а поруч було чути вибухи і стрілянину, – пригадує Ірина. – Ми зрозуміли, що пізніше не зможемо виїхати взагалі. Чоловікові вдалося вивезти нас до Києва. Того ж дня ми з дочкою Марією сіли в найближчий евакуаційний потяг і 19 годин проїхали, стоячи в тамбурі, геть не знаючи, куди ми їдемо. Виявилося, що ми опинилися в Рахові. І вже звідти за рекомендаціями друзів поїхали до Швеції”.
Ірина думала, що все це ненадовго, що ось-ось – і вони з дочкою зможуть повернуться на Батьківщину: “Спочатку ми навіть не розпаковували валізи. Ми думали, що все це скоро скінчиться – може, тиждень-два. Нас питали: “Які у вас плани на п’ятницю?”. А ми такі: “Сподіваємося, що вже додому поїдемо в п’ятницю”.
Проте за кілька днів після того, як родина виїхала, Ірпінь був цілком окупований. Туди зайшли “кадирівці”. А 18 березня місто почали відбивати ЗСУ. “Був мінометний обстріл, і просто в наш будинок залетіло. Почалася пожежа, і горів він, поки не вигорів до бетонного фундаменту. Не лишилося навіть залізного каркасу – лише попелище”, – каже Ірина.
Сусіди вислали фото охопленого полум’ям будинку і написали, що він горів 12 годин, оскільки гасити пожежу було нікому – точилися бої.
“Усвідомити одразу, що в тебе немає ну зовсім нічого, дуже важко, – зізнається Ірина. – Я ходила просто пришиблена. Я не одразу зрозуміла, що з будинку ми взяли лише дві невеличкі валізки – і це все, що в мене лишилося від дому”.
“Наше житло – це затишок, який ми впродовж частини свого життя вибудовували, витрачаючи на це власний час і кошти, – говорить кандидатка психологічних наук Ірина Потоцька. – Саме наявність житла створює відчуття безпеки і впевненості у завтрашньому дні. Найбільш гостро люди починають відчувати втрату після трьох місяців від події і до пів року – коли людина вже відійшла від гострого стресу”.
“Я заходжу в магазин, обираю речі і думаю: “Та в мене ж вдома є дуже класні штани!”. І раптом усвідомлюю – ні, були… Або дивлюся, що волосся мляве, і думаю: “От повернуся – зроблю масочку для волосся, в мене ж вдома класна маска є!”. А нема масочки! І нічого вже нема! І коли мене перестануть мучити такі спогади, я не знаю”, – ділиться Ірина.
“В таких випадках потрібно змістити фокус уваги людини на міжособистісні стосунки. Добре, коли поруч є рідні люди, адже їхня підтримка неоціненна”, – радить Ірина Потоцька. – Позбутися відчуття тривожності, суму та невизначеності допомагає спілкування з людьми, яких спіткало таке саме лихо: важливо ділитися власними думками, разом сміятися і плакати. Саме серед таких людей можна пережити втрату та отримати справжнє співчуття та порозуміння”.
Якщо психіка сама не може впоратися зі стресом, потрібно звертатися по професійну допомогу – саме таку необхідність відчула Ірина: “Колись я вже проходила курс лікування антидепресантами. Я знову зрозуміла, що можу не впоратися сама. В перший час є адреналін і агресія, та згодом можуть статися непоправні речі, бо ресурс психіки на нулі. Шведська родина, в якої ми живемо, відвела мене до психотерапевта. Я пройшла курс лікування і дуже вдячна за це”.
“Ірина вчинила дуже мудро. Якщо в неї вже були депресії, то після такого стресу звернутися до лікаря просто вкрай необхідно. Не треба також відкладати похід до психолога, якщо вже тривалий час ви не можете пережити втрату, відчуваєте безпричинну тривогу, можливо, панічні атаки та непереборний сум за домом”, – звертає увагу психологиня.
Українці отримали дах над головою та підтримку європейських держав, але на чужині вкрай важко повернути собі відчуття дому. Які деталі побуту, звички, щоденні ритуали можуть знизити стрес від втрати власної оселі?
“Я дуже любила свій будинок, – розповідає Ірина. – Чоловік вклав гроші, я вклала туди море любові і дуже багато сил і часу. Я дуже сумую за своїми квітами. В мене були квіти, яким по 10-15 років. В мене була на пів кімнати монстера (тропічна ліана – прим. авт.). Її побачили на фото прекрасні люди, які нас прихистили. І подарували мені монстеру – щоправда, маленьку, але я над нею чаклую”.
“Коли сам будинок повернути неможливо, потрібно спробувати відновити відчуття дому, вибудувати затишок для себе: придбати матеріальні речі, які будуть викликати позитивні емоції – наприклад, купити нові вазони, дуже гарну постільну білизну, все, що дає людині відчуття комфорту, – радить Ірина Потоцька. – Чим більше зусиль або ресурсів людина буде витрачати, тим швидше настане момент, коли на новому місті людині стане затишно – майже як вдома”.
Але це все є можливим лише тоді, коли людина відчуває в собі сили жити і творити. Ірина ділиться власним досвідом, як їй вдається долати труднощі. “Я розумію, що з початком повномасштабної війни життя поділилося на “до” і “після”. І яким буде життя “після”, залежить тільки від мене. Я пішла вчити мову. Це стало необхідністю в повсякденному житті. Вивчення мови завжди відволікає, формує нові нейронні зв’язки в голові”.
“До речі, вивчення мов є популярним антистресовим засобом, який рекомендують психологи, особливо якщо людина переїхала до іншої країни – підтримує Ірина Потоцька. – Необхідно також бути затребуваним: працювати, зайнятися волонтерством або будь-якою іншою справою, яка дасть вам відчуття власної значущості, успішності і реалізованості”.
Колись Ірина Литвин-Комаровська була медійною персоною, вона працювала телеведучою. В Швеції жінка кардинально змінила фах: “Нас із дочкою прихистила родина фермерів з маленького містечка. Займатися тим, чим я займалася раніше, не було жодної можливості. Я використала той шанс, який був – пішла працювати на фабрику. Тепер я 4 години на день пакую, маркую і складаю в спеціальні коробки сіно для коней, які беруть участь у змаганнях. Робота мені дуже допомагає”.
Війна зруйнувала не лише будинки – вона знищила плани та мрії більшості українців. Так, як раніше, вже не буде. Але точно буде якось по-новому. І це усвідомлення дає сили жити далі.
“Дім для кожного з нас – це не лише стіни та матеріальні цінності. Відчуття дому будується досить довго. Тривалість цього періоду залежить від мотивації людини створити його для себе та від психічних ресурсів кожного з нас”, – пояснює Ірина Потоцька.
“Я вірю, що на пусте місце приходить щось нове. Я зараз набагато сильніша і набагато розумніша стала. Це та база, з якою можна будувати життя – вже з новими цінностями, надійними друзями, коханими людьми, – переконана Ірина. – А наші діти, коли повернуться додому, візьмуть з усіх країн, де вони жили, тільки найкраще. І саме вони будуть створювати найкращу європейську державу – Україну!”