Війна в Україні триває, щодня велика кількість військових отримають тяжкі поранення і потребують не тільки лікування, а й якісного відновлення та пристосування до життя за нових умов.
Оля Вінтоняк, старша медична сестра відділення Центру фізичної та реабілітаційної медицини лікарні на Прикарпатті розповіла FrankoNews про особливості реабілітації наших захисників, передає СТИК.
У відділенні надають реабілітацію для постінсультних пацієнтів – це цивільні, проте 90% всіх пацієнтів – військові. На початку війни найскладнішою травмою вважали ампутацію, але зараз найважче працювати зі спинальними травмами.
“Я не можу виділити якусь одну травму, яка трапляється найчастіше. Я можу сказати, що найскладніше – це травма спинного мозку. Зараз у нас є шість пацієнтів, які залежні від колісного крісла. Є близько 8 пацієнтів з ампутаціями – верхня або нижня кінцівка, або подвійна. Але з цим простіше – запротезував і людина повністю може повернутися до нормального життя, звісно з певними особливостями. Якщо взяти спинальну травму – це набагато тяжче. Також дуже часто є комбіновані травми”
Як проходить процес протезування?
“Почнемо з того, це напевно найголовніше, що протезування в Україні є абсолютно безкоштовним – з цього, мабуть, треба починати будь яку розмову. Бо дуже багато людей збирають якісь гроші на якісь невідомі протези – не розумію для чого. Минулого тижня на конгресі у Львові і засновниця Protez Hub в Україні сказала, що краще донатити гроші на те, що хлопцям потрібно на передовій, ніж на протези. В Україні є більше ста виробництв протезів, і кожен пацієнт собі вибирає його сам. Ми можемо тільки рекомендувати протезуватися відповідно до свого місця проживання, оскільки обслуговувати протез треба буде протягом життя – тому так буде набагато зручніше. Не можу сказати, що з цим є якісь проблеми. Звичайно, що коли повністю заживає культя, коли фізичний терапевт повністю з цим попрацював, приходять протезисти, яких собі обрав пацієнт. Вони знімають зліпки і приблизно через тиждень, поки пройдуть всі вузли і все налаштують, уже є протез”
Від чого залежить тривалість реабілітація?
“Це залежно від складності травми. Тим більше, це військові, яким потрібно зробити всі документи. І напевно оце займає у нас найбільше часу. Ми чекаємо направлення з військової частини на придатність або на визначення придатності, або на непридатність. Тому що військові частини часто знаходяться десь у прифронтових зонах і не одразу дають відповідь. Є пацієнти, які не мають ніяких документів, ні паспорта, ні будь яких посвідчень, тому що втратили їх. У нас є соціальний працівник, який займається цим і відновлює“
Нещодавно в Івано-Франківську проходила місія – медики зі США й Канади проводили реконструкцію обличчя для пацієнтів, які постраждали внаслідок війни.
“У НАС БУЛО ДУЖЕ БАГАТО ТАКИХ ПАЦІЄНТІВ, ВОНИ РОБИЛИ РЕКОНСТРУКТИВНУ ХІРУРГІЮ ОБЛИЧЧЯ, СТАВИЛИ ПЛАСТИНИ, ЯКІ САМІ РОЗРОБЛЯЮТЬ, ПРОТЕЗИ ДЛЯ ОЧЕЙ. БУЛО БАГАТО ПАЦІЄНТІВ, ЯКІ З УКРАЇНИ ПРИЇХАЛИ САМЕ НА ЦЮ МІСІЮ І ПОТІМ ПОТРАПИЛИ ДО НАС НА РЕАБІЛІТАЦІЮ”
Що можете розповісти про емоційний стан ваших пацієнтів?
“Дуже по-різному буває. Але я вам скажу так, у нас нетипове відділення, тому трапляється, що пацієнти потрапляють у тяжкому психологічному стані, вони є закритими. Але в нас робота спрямована на команду. Вони цілий день спілкуються з фізичними терапевтами, ерготерапевтами. Зазвичай останні спрямовують свою роботу на те, чим пацієнт займався до цього, на те що він любить робити. Ще у нас є чотири психологи і два психіатри. Також проходять різні командні збори, збори дисциплінарних команд, де ми обговорюємо кожного пацієнта. Також у нас є чудова арттерапевтка, яка водночас є волонтеркою. Хлопці живуть цікавіше ніж я (посміхається). Вони зі шкіри роблять різні вироби, грають настільні ігри, їздили кататися на конях, вчитись водити авто, роблять кікімори на фронт. Вони тут дуже зайняті”
Наскільки важлива підтримка рідних у процесі реабілітації?
“Наш соціум, напевно, не готовий прийняти таку велику кількість людей з інвалідністю. Дуже часто буває так, що навіть найрідніші люди, на жаль, відмовляються, тому що не готові прийняти чоловіка. І ми потім мусимо справляти якось з цією проблемою. Пацієнт впадає в апатію – це в кращому випадку, в гіршому – це агресія, небажання жити далі. Питання родини є червоною лінією. Наприклад, гіперопіка – шкодить. Наше основне завдання – максимально підготувати пацієнта до життя відповідно до його потреб, відповідно до його особливостей. І ми намагаємося це зробити у той час, як деякі родичі роблять навпаки – не дають пацієнту навіть найменшої можливості себе проявити і роблять усе за нього. А є випадки, коли цього немає. Тому підтримка родини – це дуже важливо”
“БУВАЄ ЩО ХЛОПЦІ РІК, ПІВ РОКУ НА ФРОНТІ І НЕ БАЧИЛИ РІДНИХ. ТОМУ КОЛИ ТУТ СХОДИТЬСЯ ВСІ РІДНЯ, У НИХ ПОКРАЩУЄТЬСЯ НАСТРІЙ, ВОНИ ТІШАТЬСЯ. У НАС БУВ ВІЙСЬКОВИЙ, ДЕСЬ МІСЯЦЬ ТОМУ, І ДО НЬОГО ПРИЇХАЛА ДРУЖИНОЮ З ВНУЧКОЮ, ЯКА ПРИВЕЗЛА ЙОМУ МАЛЮНКИ І ВСІМ ХЛОПЦЯМ НАВКОЛО. ВОНИ ДІВЧИНКОЮ ДУЖЕ ТІШИЛИСЯ, А ДІДУСЬ – НАЙБІЛЬШЕ. Є ТАКІ ПОЗИТИВНІ МОМЕНТИ”
Чи можете порадити, як варто реагувати на військових з травмами?
“Мені напевно тяжко про це говорити, бо я знаходжуся тут, бачу це від початку війни і вже вмію правильно реагувати. Влітку ми вирішили взяти участь у спортивних змаганнях. Зібрали команду і поїхали всі разом в центр. Пацієнти рідко виїжджають в люди, на той момент ми ще не знали, чи можемо таке практикувати, як вони будуть на це реагувати. По-перше, хлопці були шоковані, бо коли ми ішли командою (шість хлопців на кріслах колісних, двоє на милицях) люди стояли і дивилися, або підходили і починали жаліти, мовляв, бідні наші хлопчики. Абсолютно це не так. Вони абсолютно такі самі здорові хлопці. Тут потрібно напевно просто нормальної адекватної реакції без усяких надмірних виявів емоцій. Також це залежить від людини. Є такі, які хочуть уваги і щоби до них підійшли, подякували. Є такі, які цього не хочуть. Це вже особливості характеру. Ми не знаємо реакції людини, це так само залежить від травм. Ми не знаємо, що вони там пережили. А зазвичай переживають вони дуже тяжкі часи”
Чи маєте зараз у чомусь потребу? Чим можуть допомогти прикарпатці?
“Ми забезпечені ліками, засобами індивідуальної гігієни, харчуванням. Є волонтери, які щочетверга готують хлопцям вечерю. Минулого тижня жінка привезла ящик мандарин. Зі шкіл, як розташовані поблизу, дітки передають малюнки. По суті пацієнти мають усе, що потрібно, але їм приємно. У нас завжди є гостра потреба у воді. Хлопці займаються в залі і їм це потрібно.