«Як кожен має свій астрономічний зеніт, так кожен має відчувати свій духовний зеніт», — каже вчений-астроном Іван Климишин, який сьогодні святкує своє 80-ліття. Днями за вагомі заслуги перед світовою науковою спільнотою та особисте визнання віри Папа Римський Венедикт XVI нагородив його грамотою, «уділяючи своє апостольське благословенняѕ й бажаючи щедрої Божої благодаті та небесних ласк»…
– Іване Антоновичу, ви — доктор фізико-математичних наук, професор кафедри теоретичної та експериментальної фізики, почесний професор Прикарпатського національного університету, член Міжнародного астрономічного союзу, почесний член Української астрономічної асоціації, дійсний член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. У вашому творчому доробку — 56 монографій, підручників, навчальних посібників, науково-популярних книг. А коли врахувати перевидання окремих книжок по три-п’ять разів, то їх загалом є 85 позицій і, окрім цього, понад 300 наукових й науково-популярних статей. За Союзу у 80-х роках ви були головою Комісії з астрономії при Міністерстві освіти СРСР, віце-президентом Ради з підготовки астрономічних кадрів при Академії наук СРСР, головою Комісії з історії астрономії при Астрономічній раді АН СРСР. У серпні 1993 р. малу планету №3653, що обертається навколо Сонця між Марсом і Юпітером, назвали вашим ім’ям «Климишин». У 1994-му, 1995-му, 2000-му й 2011 роках Американський біографічний інститут визнав вас «Людиною року» та удостоїв окремого запису у книзі «Великі мислителі ХХI століття». Ви нагороджені орденом «За заслуги» III ступеня. Отож які почуття при такому послужному списку сьогодні вас навідують найчастіше?
— Відколи себе усвідомлено пам’ятаю: туга за досконалістю й розпачливий сум — які ми все ж таки недолугі й недосконалі… А щодо моїх наукових здобутків чи успіхів, то кожна чесна робота важлива і перед собою, і перед Творцем.
– За останні сто років лише троє авторів написали «Історію астрономії». Хто вони і в чому причина такої малої продуктивності в цьому напрямі?
— Причини дві. По-перше, страшенно марудна й кропітка справа, яка займає багато часу, що йде на пошук конкретних фактів-відкриттів в окремих галузях науки і водночас в окремих астрономічних установах світу. Але головніше, мабуть, те, що кожен, хто працює в тій чи іншій галузі, намагається реалізувати свої наукові задуми й зробити доповіді на тому чи іншому міжнародному симпозіумі чи колоквіумі. Це стосується всіх поколінь астрономів. Тож «історію астрономії» опублікував у 1898 році англієць А. Беррі, в 1961-му — голландець А. Паннекук, і оце в 2000-му — українець іван Климишин.
– Розкажіть коротко про ваш щоденний триб життя…
— Встав, повернувся, навів порядок у себе «на планеті», промив очі і сідаю за стіл до праці. Відколи живу в івано-Франківську з 1974 року, я щоранку ходив і бігав у парку ім. Шевченка годину. Тепер я почав ходити в парк вже після шостої години. Хоч я звалювався 12 разів непритомний, а ще 25 разів при пам’яті! Організм наш має великі ресурси! В лікарнях мене привчили до регулярного п’ятиразового харчування на день, але потрішки. У 80-х роках відкрив для себе споживання салату з кропиви, щовечора з’їдаю зо два зубки часнику. Тільки за два місяці до 70-го року життя я почав пити маленьку чарочку горілки, хоч раніше її не пив зовсім. і це не тому, що я дуже мудрий чи дуже хитрий, але організм (як і в мого батька і діда) не приймав. Cплю з 10-ї вечора до четвертої ранку «літнього часу, бо на «зимовий» не переходжу. Решта доби — безперервне напруження, каторжна робота тяглового коня без неділь, свят і відпусток. і вся ця моя робота — на прославу Творця, а оскільки Господь Бог створив нас українцями, то мушу все робити, щоб показати світові: українці нічим не гірші від інших народів. Якщо хтось каже, що в нас немає української наукової термінології, то в царині астрономії — вибачте! Думаю, що в цій сфері я доклав доволі старань для її розбудови.
– Один відомий француз сказав, що всі ми родом з дитинства. Хто мав на вас тоді найбільший вплив?
— Родинне коло, добрі люди, хоровий спів, дяківська наука. Змалку в батьковій хаті збиралися гарні люди: офіцер петлюрівської армії, який дякував у нашому селі, Петро — рідний брат відомого композитора Михайла Вериківського, автора першого українського балету. і коли в нас збирався церковний хор, я тихенько слухав, а по пробах, як люди розходилися і вже нікого в хаті не було, ставав на місце регента і, розмахуючи руками, наслідував його в диригуванні. Вже з 11-ти років замість дяка читав «Часи», згодом співав у церкві на крилосі, і завдяки братові мого діда Євсеєві помаленьку освоїв дяківську науку. Се була гарна сторінка мого життя, яка істотно вплинула на вироблення мого менталітету. Адже на православній Волині якщо похорон, то «Апостола» читають на крилосі, але коли родичі померлого хочуть більше його вшанувати, то служиться «Обідниця»— Служба Божа без євхаристійного канону. «Апостола» тоді читають над відкритою труною над головою покійника. Вперше я читав його над мачухою моєї мами в 11 років, а загалом же, мабуть, разів 25. Ще й, бувало, цілу ніч читав Псалтир біля покійника. Особливо це запам’ятовується з малих літ і відбивається надалі на вашому розумінні плинності людського життя — залишаєшся травмований вічністю. Що з’їсти, у що вдягнутися і подібні до них «проблемки» виглядають несуттєвими й мало важливими. В певному сенсі мені суголосні слова Достоєвського: «Моя хвала Богові через великі сумніви пройшла». Я змалку був фанатично віруючий, потім почав помаленьку дещо осмислювати, думаю, що віру в Бога зберіг, але до віри людей, які часто говорять про Бога, ставлюся критично.
– Чим є для вас українська хорова пісня, зокрема духовна?
— Не перестаю всюди волати: «Де наша хорова пісня?». Скажу чесно, я би давно здох, як пес, як би не вона! Особливо, як згадаю години й дні страшного власного розпачу, чи коли бачив його в сльозах хворих дітей і молоді в туберкульозних лікарнях, старших моїх колег. Тоді єдиною розрадою і втіхою, які давали мені сили вистояти, були цілющі звуки отих дорогоцінних духовних мелодій восьми гласів «ірмологіону» київського напіву й українських композиторів Максима Березовського, Артемія Веделя, Дмитра Бортнянського. Чи коли, буває, прокинуся вночі — звучить мінорний глас, або як встаю рано до сходу сонця в селі, а в голові бринить прокімен Різдва: «Вся земля нехай поклониться Тобі і співає Тобі, нехай же співає імені Твоєму, Всевишній!». — Се так незбагненно оживляє душу! Зауважу, що в нашому церковному житті на сьогодні так і не зайняв ще належного місця спадок барокової київської школи, яка своїм чотириголоссям мелодій найбільше наближена до багатства українського народного мелосу…
Видається, що в мені звучить завжди і безперервно церковний спів, і ця духовна пісня постійно дає мені снаги й натхнення і завжди додавала мені життя. Або коли хор на Літургії по «Вірую» співає «Достойно і праведно єсть поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духові, Тройці єдиносущній і нероздільній», а священик промовляє потиху молитву, який «Бог несказанний, незбагненний, невидимий, неосяжний, завжди сущий». і в такий спосіб відкривається усім чи не єдина зрозуміла для всіх істинна правда про нашого Творця, Який з «небуття до буття нас привів». Такі хвилини відкривають перед нами духовну красу непроминального світу, а слава, влада, гроші — все це, вибачте, пусте.
– Чи переживали ви містичні одкровення?
— Один раз, коли мав їхати у відрядження в Тарту. Напередодні усікновення глави Івана Хрестителя я зайшов до катедри Святого Юра у Львові, куди завжди ходив на усі всенощні. Це був дивовижний стан незбагненного блаженства. Більше такого ні до, ні після не було, але те прозріння в пам’яті і серці залишилося.
– Як астронома й доктора фізико-математичних наук Івана Климишина не затягнули в КПРС?
— Заступником секретаря парткому університету був дуже гарний хлопець, випускник фізичного факультету Ананій Крочук. Коли він агітував мене до вступу, то я йому й сказав: «Знаєш, у мене батьків брат 17 років сидів у тюрмі, двоюрідний батьків брат загинув як повстанець, третій, вже мій двоюрідний брат, помер у тюрмі під Томськом — мене ж не пропустять з такими «хвостами». і пішов він з тим до партійної комісії, а повернувшись, запевнив мене, що ніяких пересторог мені до вступу не буде. А тоді я йому вже кажу відкрито: «Знаєш, я проста людина з села і чесний чоловік: знаю, що комуніст має бути переконаним атеїстом та ще й має вести атеїстичну роботу, а я — віруюча людина!». І він аж після цього дав мені спокій, хоч мене за таку поставу добряче чавили. Зокрема, в 1967 році не пустили у Прагу на Міжнародний астрономічний з’їзд, на якому я мав виступити з доповіддю, а в 1975 році, коли на найвищому освітньому рівні в CРСР було ухвалено рішення в 17 із 139 педінститутів відкрити спеціальність «учитель фізики й астрономії» і, річ ясна, організувати кафедри астрономії, а це стосувалося й Івано-Франківського педінституту, — до цього не дійшло. В обох випадках справу «різали» вже в парткомах.
– Як відома людина, ви не стоїте осторонь суспільних справ, часто маєте про них власну думку, як і, наприклад, щодо ініціативи «Першого грудня».
— Коли перечитую недавню хартію ініціативи «Першого грудня», яка називає внутрішню консолідацію українського народу «найважливішим і ще не використаним стратегічним ресурсом України», не бачу зрозумілих орієнтирів. Ні слова немає про духовну вертикаль, а всі задекларовані ідеї хартії розкладені в площині горизонталі. Так, це дуже благочестиві й побожні побажання, але в який спосіб мають активно нести свої переконання в народ 10-15% свідомих українців, тобто тих, які здатні перебудовувати свою долю відповідно до своєї віри? Бо виглядає, що всі інші… вважають своєю вірою те, що їм скаже владаѕ Й на яку вертикаль повинні орієнтуватися інші 25-40% хоч і пасивних українців, але таких, які здатні цю ідею консолідації сприйняти? А цієї вертикалі в творців ініціативи «Першого грудня», на жаль, не спостерігається. Я думаю, що духовна вертикаль — це єдине поняття, яке може допомогти сформувати й національну ідею. Бо Господь запитає нас: «Чому ти не став українцем, яким Я тебе створив? Чому ти не реалізував себе, свої можливості, щоб справді піднятися до Бога, щоб стати Його дитиною? Чому не доклав зусиль, щоб не насміхалися з тебе інші народи, вказуючи пальцем: ось як не треба жити?». Саме про це маємо думати щодня і щогодини…
– Дуже часто можемо почути роздуми на тему «що ми за народ? чому ми такі?» і виглядає, що ніяк не можемо знайти головну причину наших бід.
— А вона на поверхні: як народ ми ще не усвідомили свого обов’язку перед своїм Творцем. Наразі, як казав ще Дмитро Донцов, «шморгаємо носом і посипаємо голови попелом». А щоб відшукати своє призначення, щоб підійматися кожному вгору й набиратися розуму й волі, нам потрібно плекати Шевченкову силу духу й твердість характеру. Але передусім — кріпити гідність і любов. Гідність кожного зокрема й гідність спільноти, до якої, з волі Творця належимоѕ і любов — тобто милосердя й співстраждання — до кожного, з ким зустрічаємось у нашому щоденному житті. Бо зробити неповторний внесок у скарбницю вселюдської культури українці, як кожна велика нація, зможуть тільки тоді, коли йтимуть єдиною дорогою з Творцем в реалізації Його задуму. Лишень у такий спосіб можна сповнити своє покликання. А до того пам’ятаймо, що сказав один відомий грек ще в V столітті до Різдва Христового: «Для повного щастя людині необхідно мати славну Вітчизну». Працюймо ж над тим разом!
Наше інтерв’ю із всесвітньо відомим астрономом про його духовну вертикаль було б неповним, якби ми не згадали про три берегині івана Климишина. Адже не секрет, що кожному серйозному науковцеві, як і кожному з нас, дуже важливо мати міцний родинний тил, на який можна спертися за будь-яких умов. Це значення сім’ї в житті астронома Климишина чи не найкраще ілюструють слова його доньки Оксани, до речі, теж науковця й викладача: «Мама Катерина, сестра Оля і я разом із татом кожного літа три місяці живемо в батьковому селі Кутиськах за Збаражем. Більшість його книжок написано саме там. Нам його спосіб життя подобається і ми його поділяємо: відколи себе пам’ятаю, ми жили в наметах на хуторі батька, а він працював. Тепер вже й мої донечки їдуть до діда. і хоч мені тепер важче довго там бути, але сестра сидить цей час на хуторі безвиїзно. Виглядає, що вони й книжку з батьком там написали! В нас не було ніяких сварок і конфліктів. Більше того, мама називає татове село своїм, і по секрету скажу, що і більше знає за нього. Попри все тато завжди знаходив час на сім’ю і кожного літа ми обов’язково мусили десь виїхати, щоб відвідати мальовничі або історичні місця нашої України, вкриті славою».
Днями в Івано-Франківській обласній науковій бібліотеці проходить ювілейна виставка-портрет «Академік іван Климишин: збагнути світ і себе в ньому», присвячена 80-літтю від дня народження Івана Антоновича Климишина, де вповні представлено його наукові праці.