У дитинстві Володя пишався своїм батьком-військовим і у мріях бачив у військовій формі й себе. Займався спортом, загартовувався. Якось, коли жили ще у Німеччині, у місті Шверін потрапив на концерт, присвячений Дню Радянської Армії. Те, що продемонстрували на ньому десантники, вразило хлопчину й остаточно утвердило в думці не просто піти батьковою стежиною, а стати спецназівцем.
У 1999 році, закінчивши Переріслянську середню школу, що на Надвірнянщині, юнак вступив на командний факультет Харківського інституту Національної гвардії. На той час це були президентські війська і служити в них було престижно й почесно. Але вже наступного року відбулася реорганізація: Національну гвардію перейменували у внутрішні війська МВС. Проте Володимир не пошкодував про свій вибір і нині не шкодує.
– Цей вуз виховує справжніх чоловіків, загартовує характер, виробляє вірні ціннісні орієнтири, формує світогляд, – говорить чоловік. – У нас були хороші викладачі – і військові, і цивільні. Здобуті там навички згодом дуже знадобилися мені у житті. Там я серйозно зайнявся професійним спортом. На другому курсі у складі збірної з рукопашного бою на чемпіонаті внутрішніх військ у Кривому Розі посів третє місце, виконавши норматив кандидата у майстри спорту.
Після закінчення інституту була служба у Києві в загоні спеціального призначення «Омега». У цей антитерористичний загін, який на той час тільки створювався, потрапили й деякі одногрупники Володимира. Там він теж перейняв потрібний досвід від старших офіцерів, продовжував працювати над собою. Розпорядок дня жорсткий: до обіду – фізична підготовка, крос, рукопашний бій, боротьба, після обіду – тактика: стрільби, причому в різних умовах, на різні відстані, з різних позицій. Було багато спільних навчань зі спецпідрозділом СБУ «Альфа», спецпідрозділом УБОЗ «Сокіл» з метою злагоджених дій при виконанні поставлених завдань.
– В «Омезі» я прослужив три роки, пережив і Помаранчеву революцію, – згадує мій співрозмовник. – Ходили чутки, що приїхав «Витязь» – спецпідрозділ із Росії. На нас показували пальцем, думали, що то ми. Але нічого – вистояли гідно. У нашому підрозділі було приблизно десять відсотків киян, решта – хлопці з усіх областей України. Добре, що наші командири ставили правильні завдання. Не допустили ніяких ексцесів.
У Києві Володимир Угринчук серйозно зайнявся універсальним боєм. У 2005 році в Золочеві на чемпіонаті внутрішніх військ посів перше місце з цього виду бою. А незабаром перевівся на Івано-Франківщину, обійняв посаду заступника командира відділу швидкого реагування «Сокіл». Тут довелося здійснювати силове забезпечення оперативно-розшукових заходів, спеціальних операцій, спрямованих на припинення діяльності злочинних угруповань, затримання озброєних злочинців, звільнення заручників.
Через три роки такого гарту Володимирові Угринчуку запропонували нинішню посаду – командира роти міліції особливого призначення «Беркут».
– Це вже був для мене третій колектив, і кожен з них по-своєму цікавий, у кожному я відкривав для себе щось нове, – ділиться враженнями Володимир Васильович. – Так було і з «Беркутом». Ми зробили косметичний ремонт у приміщенні підрозділу, відремонтували спортзал, поставили там металеві шафки, поміняли вікна. Забезпеченість транспортом зросла із 40 до 75 відсотків. Сьогодні можу сказати, що в нас хороший, боєздатний колектив.
За словами командира спецпідрозділу, протягом двох останніх років плинність кадрів серед його підлеглих припинилася не в останню чергу завдяки суттєвому підвищенню грошового забезпечення. Молоді бійці, які прийшли на службу, задоволені. В резерві ще четверо претендентів. У роті відбулася реорганізація. Створено два взводи: оперативний і штурмовий. Перший забезпечує патрулювання і охорону громадського порядку в Івано-Франківську та області, другий несе цілодобове бойове чергування на місці, а також виїжджає на затримання, на відпрацювання більш складної оперативної обстановки, тобто виконує вказівки керівництва управління МВС. Торік «беркутівці» були задіяні на Євро-2012 у Львові та Києві.
За сумлінну роботу Володимира Угринчука не раз нагороджували. Має майор міліції і нагрудний знак «За відзнаку в службі» І та ІІ ступенів. А ще дбає про те, щоб заохочували його підлеглих, заносили їх на Дошку пошани, бо вважає це неабияким стимулом до сумлінної служби. Командир роти зайнявся тайським боксом, а серед його бійців є майстри спорту з боротьби, з боксу. Тренування проходять із максимальною віддачею.
Що для спецпризначенців святе – то це родина. І Володимир Васильович тут не виняток. Коли випадає вільна хвилина, чоловік намагається якомога більше часу приділити сім’ї. А ще у «Беркуті» збереглася традиція відзначати професійне свято цілими родинами. Ба більше: останні три роки збираються не лише ті, хто служить нині, а й ветерани підрозділу зі своїми сім’ями. І в цій спадкоємності – запорука дружби і згуртованості колективу безстрашних хлопців із «Беркута»