Люди, що нині претендують на статус національної еліти, зовсім не відповідають ролі, яку мали б виконувати в постколоніальній країні. А отже, не лише не сприяють національній консолідації та розбудові держави, а й провокують своїми діями та прикладом її деградацію. Причому йдеться не лише про послідовних адептів консервації та реставрації совка із середовища нинішньої партії влади та її сателітів-комуністів, а, на жаль, і про більшість «просунутих», так званих проукраїнських та проєвропейських політиків і громадських авторитетів. Назагал вони поводяться відповідно до ретельно вибудуваного іміджу, втім, безкінечно мімікрувати вдається не кожному, тож їхня справжня сутність виринає в окремих нюансах. Як-от у поведінці під час дипломатичних заходів.
Часто іноземці, які приїжджають до нас на роботу, намагаються вивчити українську. Але згодом помічають, що в цьому, виявляється, немає особливої потреби, адже наша так звана еліта наочно демонструє, що без державної мови можна спокійнісінько обійтися.
Нещодавно Нобелівський комітет нагородив черговою премією миру цілу об’єднану Європу. В Україні без урочистостей не обійшлося. Представництво ЄС організувало гостинний прийом у Дипломатичній академії. З українського боку були запрошені «представники вітчизняної еліти»: громадські та церковні діячі, опозиційні депутати, журналісти, численні грантоїди і, звичайно, дипломати. Не вершки суспільства, але особливо до них наближені. Переважно говорили про ті ж таки євроінтеграцію, європейський вибір, європейський вектор і, звісно, про таке бажане скасування віз. А от про що йшлося в кулуарах, нехай залишиться таємницею. Зазначимо лише, що розмови там були здебільшого англійською чи російською. Українська звучала хіба з вуст окремих персонажів.
Є усталена думка, що 20 років – це замало, аби мозок homo sovieticus зміг переформатуватися в мозок людини вільної, Мойсей, мовляв, аж 40 літ водив свій народ пустелею. Та, виявляється, їх цілком достатньо, аби з «нічого» виліпити цілий суспільний прошарок, що гордо іменує себе «елітою». Політичною, культурною, інтелектуальною… тощо.
Раби статусу
Статус – чи, точніше, специфічне уявлення про нього – ось що лежить в основі поведінки українського істеблішменту. Статусний одяг. Якнайдорожчий. Бажано впізнаваний, аби знавці безпомилково визначили його вартість і бренд. Численні бодігарди, шалено дорогі машини, непристойно недешеві годинники. Саме звідси – й туфлі зі страуса, й золоті унітази, й усе те безглуздя, на яке психічно здоровій людині навіть соромно дивитись. Важливо не яка в тебе освіта й скільки книжок за життя ти прочитав, не яка ти людина і що в тебе в голові… Важливий твій статус.
Чому в столиці найпопулярнішим є пам’ятник героям комедії Михайла Старицького Проні Прокоповні й Голохвастову?! Може, тому що вони є уособленням прагнень і бажань, зокрема, й нинішньої еліти? «Це від бідності в дитинстві», – твердять знавці психології. І мають рацію. Але лише частково. Це ще й від рабства, вживленого на генному рівні за багато століть неволі. А що вона тягне своє коріння з північно-східних сторін, то й раб за звичкою звертає погляд якраз туди, будучи переконаним, що нічого кращого у світі не буває, як принесене зі столиці, хай навіть уже такої далекої, але такої милої серцю. Це підсвідоме. Меншовартість – узагалі річ підсвідома: і малоросійство, і пристосуванство, і дріб’язкове хуторянство. Їх неможливо контролювати.
Бажання купити квиток у чуже, навіть вороже товариство, аби лишень підвищити свій статус в очах інших, стало настільки звичним, що часто ми й не звертаємо на нього уваги. Навіть коли справа доходить до абсурду, коли платою стають власні принципи, самоповага й честь. Вельми показовою в цьому плані є участь так званої національної еліти в абсолютно чужих їй ігрищах.
Ряджена альтернатива?
Критикуючи російську попсу чи культурний примітив, наголошуючи на потребі національного відродження, ці люди із задоволенням долучаються до відверто антиукраїнських акцій, ходять на концерти, новорічні вогники, всілякі квартали, терплячи на них кпини у свій бік, але сподіваючись отримати від цього такі бажані для себе статусні дивіденди. Прагнення залишатись «у тусовці», бути своїм, не вибиватися із загальноприйнятої матриці публічного життя – така поведінка нагадує дії наляканих підлітків, котрим конче потрібно утвердитись у дворовій компанії.
Раз по раз у пресі проскакують цікаві факти з життя вершків суспільства. Іноді настільки цікаві, що останнє не відразу розуміє, як їх потрактувати. То помаранчеві політики «випадково» потрапляють на святкування дня народження президента Кучми, то опозиціонери з’являються в компанії зі своїми гонителями від влади. В когось виринають спільні бізнеси, когось помічають в інтимних стосунках, а хтось просто любить дивитись спортивні змагання з відверто підозрілими персонажами з інших країн. Усе це вже стало звичним явищем, яке народ окреслив досить чітко: «Всі вони однакові…»
Ще звичнішим стало бачити представників національної еліти, опозиціонерів із дуже вираженими проукраїнськими амбіціями, культурних чи громадських діячів, носіїв «розуму, честі й совісті» вишикуваними в чергу за шматочком смачного пирога або квитком у вищий світ. Безумовні авторитети раптом виявляються абсолютно жлобуватими шкурниками, завзяті борці – примітивними маніпуляторами й пристосуванцями.
Чому все саме так? Може, тому що всі вийшли з однієї пісочниці, одного інкубатора, одного колгоспу. Всі слухали Висоцкого, носили червоні краватки й розповідали анекдоти про Брєжнєва. І все це залишило у свідомості фатальний слід. Ті псевдоцінності, попри їх відверту фальшивість, досі культивують, клонують і примножують.
Чому більшість цих політиків та їхніх дітей після 20 років незалежності між собою розмовляють переважно чи й виключно російською? Чи не тому, що й досі не пережили процесу самоідентифікації? Чи не тому, що розуміння до якого народу вони, власне, належать, занадто слабке: натомість переважає рабське бажання уподібнитись до когось, стати таким, як хтось, одягатись у те, що хтось, сміятися з того, що хтось. Але в жодному разі не бути собою.
Зрештою, річ навіть не в мові. Ключове слово тут «догодити». Не з чемності, не з поваги й навіть не зі страху. Вчинити так задля власного задоволення та відчуття значущості, задля можливості належати до кола обраних, осіб зі статусом.
Чи здатні створити розвинуту країну люди, що не можуть ніяк себе ідентифікувати, не бачать різниці, якою мовою говорити, як себе називати, до якої нації належати? Звичайно ж, ні. Це посередності, й ними рухає лише бажання бути не гіршим за представників постімперської «еліти».
Ці «людина року», «гордість країни» – всі один в один скальковані з давно забутих «переможця соціалістичного змагання», «героя праці», «ударника п’ятирічки». А інакше й бути не могло. Бо ж як приємно отримувати золоту статуетку на залитій світлом сцені під блиски спалахів, гудіння овацій, на очах цілої країни. Ну і що, коли попередньо за ту фігурку заплачено енну суму, ну й нехай про це всі знають, але ж річ не в грошах і навіть не в ній, а в тому, що напишуть всі газети, розкажуть у всіх новинах. Статус стрімко зросте до таких висот, про які годі було мріяти в найвідвертіших снах.
Нічого особистого
Це велика проблема. В ній слід шукати відповіді на багато запитань. І не забуваймо про Проню Прокоповну й Голохвастова. Це ключові персонажі в нашій історії пристосуванства, малоросійства. Багато народів проходили через це. І московська імперська еліта, на нащадків якої нині рівняються в. о. української, також свого часу говорила виключно французькою. Але на це були інші причини. У нас усе складніше.
Люди, що називаються національною елітою, такою не тільки не є, а й не прагнуть бути! Вони палець об палець не вдарять, щоб виокремити себе з постсовкової маси. Українськість для них – це неминуче зло, яке мусить бути, й від нього нікуди не дітися, але, мовляв, справжнє життя зовсім інакше.
Свіжою ілюстрацією такого підходу став новорічний партійний корпоратив керівництва «Батьківщини», який проводився українською і російською мовами одночасно. Власне, громадськість могла б і не дізнатися про подвійну мораль опозиціонерів, адже все відбувалося в «закритому режимі», якби не «демарш» Олександра Бригинця, який залишив захід на знак протесту. Таке рішення він пояснив тим, що не має «нiчого проти російської, але не на заходi фракцiї, яка публічно обстоює українську мову». Чому ж так не вчинили інші й чи означає це, що вони жодної проблеми в тому не побачили? Тиждень намагався дістати відповідь на це запитання в опозиційних депутатів, утім, більшість із них просто не відповідала на дзвінки (гаразд, спишемо це на те, що не всі закінчили святкувати), решта здебільшого відмахнулася словами «мене там не було, тож нічого не знаю». Окрім власне ініціатора розголосу Олександра Бригинця дехто таки висловив свою позицію (див. «Vox deputati»). Зокрема, за словами останнього, він був здивований позицією Яценюка, який не лише знав, а й спробував виправдати «двомовність» корпоративу політичної сили, яка бурхливо, але безрезультатно імітувала захист української в парламенті попереднього скликання.
Тож коли депутати вкотре починають товкти одне одного на публіку, «відстоюючи свої принципові позиції», а опозиція грізно починає погрожувати провладній більшості розправою за зраду національних інтересів, не варто сприймати цього надто серйозно. Слід лише спокійно дочекатися кінця і простежити, що буде далі – коли вимкнуться камери, зникне преса і всі повернуться до звичного життя. Щонайменше у 50 випадках зі 100 персони, які ще годину тому були запеклими ворогами, поїдуть разом пити коньяк і святкувати весело прожитий день. І не тому, що вони справжні джентльмени. Для більшості з них політика та певна позиція – лише «бізнес і нічого особистого».
Тому ніша національної еліти в Україні залишається вільною. Нинішні в. о., та ще й самопроголошені, не виявляють ані здатності, ані бажання відповідати тим критеріям, від яких залежать життєздатність і перспективи розвитку держави.