Після публікації в «ФАКТАХ» історії про чотирирічної Оксанці,яка в результаті нещасного випадку отримала опіки 65 відсотків поверхні тіла, дівчинку перевезли на реанімобілі в Донецький опіковий центр
Історія чотирирічної Оксанки, жительки одного з сіл Снятинського району Івано-Франківської області, не залишила байдужими наших читачів, які постійно дзвонили і цікавилися, як йдуть справи у дитини. Нагадаємо, що майже чотири місяці тому з маленькою дівчинкою сталося нещастя. Рано вранці, коли всі дорослі були на городі, Оксанка, спала на печі, незграбно повернулась у сні і стрімголов скотилася вниз, потрапивши прямо на гарячу плиту. Малятко спробувала встати, але схопилася ручками за каструлю з окропом і вилила на себе вміст. Була б велика біда, якби в цей момент в будинок не зайшла бабуся Оксани.
«За малятком в лікарні доглядали сторонні люди …»
Схопивши обпаленої дитину на руки, бабуся вибігла з хати і почала кликати на допомогу. Першими на крик прибігли сусіди і побачили страшну картину. Оксанка була вся червона від опіків і вже не могла плакати, а тільки тихенько стогнала. Добре, що у когось рядом виявився автомобіль. Коли маля привезли у Снятинському районі лікарню, вона вже була без свідомості.
Шансів на порятунок Оксанки ніхто з лікарів не давав. Зробивши дитині кілька сильних знеболюючих уколів, дівчинку терміново на «швидкій» відправили до Івано-Франківська. У той же день у рідному селі малятка в місцевій церкві зібралися майже всі жителі і молилися за життя маленької односельчанки.
– Для таких дітей опік навіть двадцяти відсотків поверхні тіла може стати смертельним, – сказав «ФАКТАМ» завідувач реанімаційним відділенням Івано-Франківської обласної дитячої лікарні Олег Курташ. – Поки наші лікарі намагалися врятувати дитину, ми про всяк випадок навіть за священиком послали. Але, слава Богу, все обійшлося. Оксана вижила. В реанімації вона провела тижня три. Коли життю дівчинки більше вже нічого не загрожувало, ми перевели її в опіковий центр.
Олег Курташ, як трохи пізніше і завідувач опіковим відділенням Івано-Франківської обласної лікарні Костянтин Кіршак, розповідали кореспонденту «ФАКТІВ» про те, що були вражені мужністю малятка. Дівчинка, відчуваючи сильні болі, не вередувала. Майже все тіло дитини являло собою одну відкриту рану. Болючими були перев’язки. Але Оксаночка мовчки тільки ніжкою по ліжечку стукала, якщо терпіти було зовсім не під силу.
Про пацієнтку опікового центру дізналися мешканці Івано-Франківська. І мало хто залишився байдужим до біди дитини.
– Я була приємно здивована тим, як чуже горе об’єднує людей, – говорить начальник Снятинського районного управління у справах дітей Людмила Захаревич. – Здавати кров для Оксани приходили люди різних національностей, з різними релігійними поглядами.
В опіковому центрі Оксанка пробула два з половиною місяці. Коли всі основні операції були зроблені і дитину можна було на час виписувати додому, виявилося, що їхати дівчинці … нікуди. Рідна мати приїжджала провідати дочку лише раз, а бабуся – тричі. Набагато частіше відвідували Оксанку односельці. За малятком в лікарні доглядали сторонні люди. Дванадцять людей, які навіть не були знайомі, по черзі сиділи з дівчинкою, обмінялися номерами телефонів. Здзвонюючись, вони дізнавалися, хто зараз вільний. Адже за дитиною потрібен був постійний догляд.
«Мама і бабуся Оксанки не проти, щоб опіку над нею оформили сторонні люди, але побоюються її батька, який зараз сидить у в’язниці»
– Я пам’ятаю маму Оксанки, – каже Олена Болдіна, дружина місцевого священика, яка доглядає за малям у лікарні. Жінка збирається оформити опіку над дитиною. – Одного разу вона приїхала в лікарню якраз під час моєї зміни. Сіла навпроти Оксанки, мовчки посиділа хвилин п’ятнадцять і … поїхала додому. Я була в шоці. Оксаночка навіть очі не підняла, коли йшла її мама, продовжуючи грати улюбленою іграшкою – конячкою. Та й взагалі, за два з половиною місяці я жодного разу не чула, щоб дівчинка згадала про маму.
За словами пані Олени, коли Оксанка надійшла в лікарню, вона дуже погано розмовляла. Складалося враження, що на чотирирічну дитину ніхто з дорослих уваги не звертав. Зараз малятко часом базікає без угаву. Однак, якщо в палату заходить незнайомий чоловік, Оксаночка все більше мовчить, соромиться чужих. Але якщо вже з ким роззнайомитися, закидає своїми улюбленими питаннями: «Це що?» І «Чому?».
– Оксанка – звичайна дитина, – каже пані Олена. – Правда, вона була дуже занедбаною. Але тепер малятко повертається до життя. Невже треба було статися велике лихо, щоб дитина дізналася, що таке дитинство?
– Ви їздили в село, де живуть рідні Оксани? Бачили її маму? Як вони взагалі живуть?
– Так, я була в їхньому селі. Мама Оксани разом з бабусею зустріли мене на вулиці. Спочатку поводилися насторожено. Але мені вдалося їх розговорити. Знаєте, що мене вразило? Оксаниної матері 23 роки. Зовсім ще молоденька. Не п’яниця. Не розумію, що відбувається: жінка за весь той час, поки я з нею розмовляла, ні разу не запитала: «Як там моя дочка?» Цікавилася погодою в Івано-Франківську, іншими речами … Бабуся з’ясовувала, як годують онучку, плаче, чи
нудьгує за домом. Але найбільше переживала тітка дівчинки. У жінки група інвалідності у зв’язку з якимось психічним захворюванням, але вона, здавалося, хвилюється за свою племінницю найбільше з рідні.
А живуть родичі Оксани, на мій погляд, дуже бідно. У хаті навіть дерев’яної підлоги немає.
– Як же ви зважилися на цю поїздку?
– Розумієте, я оформляю опіку над дитиною. Маленькій потрібно продовжити лікування. А проявляти ініціативу в цьому відношенні можуть тільки родичі або офіційний опікун. Мама ж Оксани веде себе пасивно.
– Мати і бабуся згодні з тим, що ви станете опікуном?
– Мені здається, так. Принаймні вони були не проти. Єдине, чого вони бояться, так це повернення батька Оксани, який за крадіжку відбуває термін у в’язниці. Чоловік повинен вийти на свободу через рік. Хоча його можуть випустити за амністією до Дня незалежності. Він побачив у новинах сюжет про Оксанці, дізнався, що її хочуть удочерити, і, кажуть, сильно розлютився. Подзвонив дружині, дуже жорстко говорив, щоб та у жодному разі не віддавала доньку чужим людям, і навіть погрожував. Сусіди, до речі, стверджують, що миру в їхній родині не було і, поки Оксанкін батько був на волі, діставалося і дружині, і тещі.
– Як сприйняли ваш приїзд сусіди Оксаниної мами?
– Казали, що постійно моляться за дівчинку, і були б раді, якби її удочерили.
– А ви плануєте удочерити дитину?
– Я дуже полюбила Оксанку за той час, поки за нею доглядаю. У нас з чоловіком немає дітей, і я б, звичайно, хотіла, щоб ця дівчинка стала мені донькою. Але зараз найголовніше – вилікувати Оксаночку.
«Дівчинка погодилася переїхати в іншу лікарню, попросивши забрати з собою улюблені іграшки і ліжечко …»
Ми розмовляли з пані Оленою по телефону два тижні тому. Тоді ще не була зрозуміла подальша доля дитини. З опікового центру дівчинку тимчасово перевели знову в обласну лікарню. Подейкували, що маля перевезуть в Донецький опіковий центр. Але коли, ніхто не міг сказати. І ось стало відомо, що Оксанка вже в Донецьку.
– З деяким острахом я думала про те, як Оксаночка перенесе цю дорогу, – каже пані Олена. – Нам пропонували їхати до Донецька поїздом, але ми вибрали реанімобіль. Дорогу оплатили, наскільки мені відомо, обласна дитяча лікарня, а також лікарня, на території якої знаходиться Івано-Франківський опіковий центр, і обладміністрація.
– Як же Оксанка перенесла дорогу?
– Дівчинка настільки звикла до лікарні, що дуже не хотіла їхати. Напевно, чогось боялася. Перед самим від’їздом сказала мені: «Не хочу додому. Мені тут подобається ». Я запитала: «Чому тобі тут подобається» «! Бо мене тут люблять» – відповіла Оксанка. Тоді я сказала: «Ми просто переведемо тебе в іншу палату». Оксанка надула губки, але потім погодилася, якщо ми заберемо з собою улюблені іграшки і … ліжечко.
У реанімобілі їхали до Донецька майже 18 годин. Оксанка спочатку вела себе неспокійно, потім поїла і заснула. Проспала всю дорогу. Прокинулася вже в палаті опікового центру. Їй встигли зробити першу операцію з пересадки шкіри, яку Оксаночко, як завжди, перенесла дуже мужньо. Але зараз у малятка піднялася температура, вона почала вередувати. Ранки погано гояться. Дуже сподіваюся, що незабаром все налагодиться.
Я оселилася в палаті поруч з Оксанкою і тепер можу бути з нею цілодобово. Мені допомагає ще одна жінка з Івано-Франківська.
– Довго вам доведеться бути в Донецьку?
– Думаю, не один місяць. Але я готова віддати цій дитині всю свою любов.
– Скільки коштує лікування?
– Не знаю. Його оплачує фонд «Розвиток України», для нас воно повністю безкоштовно.
– Ви сказали «для нас». Питання про повну опіку над Оксанкою майже вирішене?
– Сподіваюся, труднощів не буде. У Снятинської райадміністрації до нашого з чоловіком наміру поставилися дуже добре. Але батько і мати Оксанки не позбавлені батьківських прав, тому говорити про повну опіку рано. Зараз мій чоловік проходить курси, обов’язкові для кандидатів в усиновлювачі.
– А як малятко вас називає?
– Просто Оленою. Ми з нею дуже подружилися.
У телефонній трубці я почув голос Оксанки.
– Прокинулась моя дівчинка, – каже пані Олена. – Вибачте, я більше не можу говорити. Вона вимагає до себе уваги. Оксаночку треба погодувати, почитати їй книжки, погратися, скупати. Справ багато.
На прощання запитую, чи потрібна якась допомога. Але пані Олена відповідає категорично:
– Дякую! Не хвилюйтеся, у нас все є.
«Буває, що навіть незначні рубці пізніше виявляють себе, заважаючи тілу рости і розвиватися»
– Лікування та реабілітація малюків з настільки великою площею глибоких термічних уражень дійсно займає роки. Простіше кажучи, дитина росте, а рубці – ні, – розповів кореспонденту «ФАКТІВ» завідувач відділом термічних уражень та пластичної хірургії Донецького інституту невідкладної і відновної хірургії Академії наук Україні Еміль Фісталь.
За словами професора Фісталя, такий пацієнт потребує тривалої консервативної та хірургічної реабілітації. У Оксани сколіоз третього ступеня, згинальна контрактура передпліччя, кисті, пальців, шиї, мікростома – зменшення отвору рота, до того ж у дівчинки наполовину згоріла вушна раковина …
– Оксана поступила до нас у стані середньої тяжкості, – говорить Еміль Фісталь. – 14-го липня ми дівчинку прооперували, закривши її власною шкірою гранулюючі (не загоюючі) рани на голові, обличчі і тулубі. Таких ран у дитини було приблизно 12 відсотків. Використано також клітинні технології: малятку пересаджені фібробласти – клітини, які прискорюють загоєння. Операція пройшла без ускладнень, і стан дівчинки помітно поліпшується: близько 80 відсотків нових клаптів шкіри вже прижилися. Планується, що в найближчому майбутньому Оксана пройде курс лікування на спеціалізованому курорті – в Немирові, де є дитяче відділення для опікових хворих. Там використовуються і радонові ванни, і лікувальна фізкультура, і фізіотерапевтичні процедури. А потім дівчинка, швидше за все, знову надійде до нас – для проведення пластичних операцій. І в міру дорослішання їй доведеться робити пластику. Буває, що навіть незначні рубці пізніше виявляють себе, заважаючи тілу рости: страждають функції хребта, кінцівок …
– Я бачу, що Оксаночці вже набагато краще, вона видужує на очах! – Не втрачає оптимізму пані Олена. – І розвивається дуже швидко. Слова схоплює на льоту! Коли я вперше з нею заговорила, вона відповідала односкладово, як дворічна дитина. А тепер-то як лопоче! Дівчинка з україномовної родини, але однаково легко запам’ятовує і українські, і російські слова. Дуже любить, коли я їй читаю книжки, просить, щоб купувала нові. І ще обожнює говорити по іграшковому мобільному телефону. Ми з чоловіком дуже хочемо врятувати цю дівчинку, сподіваємося, що її батьки нас зрозуміють.
Михаил СЕРГУШЕВ, Елена СМИРНОВА, «ФАКТЫ»